Айн Ренд - Джерело

Ґейлова мати померла від сухот, коли синові було два роки. Він був єдиною дитиною. Він невиразно пригадував, що в шлюбі його батька було приховано якусь трагедію; він бачив світлину своєї матері; її вигляд і одяг був інакший, ніж у решти жінок із їхнього району; вона була дуже вродлива. Коли жінка померла, з його батька теж вийшло все життя. Він любив Ґейла; але ця прив'язаність виражалася не більше, ніж двома реченнями на тиждень.

Ґейл не був схожим ані на матір, ані на батька. Він був атавізмом чогось, чого ніхто не міг означити; відстань до нього вимірювалася не поколіннями, а століттями. Він завжди був зависоким як на свій вік і занадто худим. Хлопці називали його Тичкою Вайнендом. Ніхто не знав, що саме в нього замість м'язів; зате знали, що він тим вправно користується.

Він працював із раннього дитинства, часто змінюючи роботу. Доволі довго продавав газети на розі вулиці. Якось він підійшов до свого боса і заявив, що слід запровадити нову послугу — доставляти видання до дверей читачів зранку; він пояснив, як і чому це повинно збільшити продажі.

— Справді? — запитав бос.

— Я знаю, це спрацює, — відповів Вайненд.

— Ну, не ти тут керуєш, — сказав бос.

— Ви йолоп, — відповів Вайненд і позбувся роботи.

Він працював у бакалійній крамничці. Бігав із дорученнями, мив затоптану дерев'яну підлогу, сортував купи гнилих овочів і допомагав обслуговувати покупців, терпляче зважуючи кілограм борошна чи наповнюючи дзбани молоком з величезної каністри. Це нагадувало прасування носових хустинок паровим котком. Але він зціплював зуби і працював. Якось він пояснив бакалійнику, що було б добре розливати молоко в пляшки, наче віскі.

— Заткни пельку і обслужи місіс Салліван, — відрубав бакалійник. — Я сам дам раду зі своїм бізнесом. Не ти тут керуєш.

Він мовчки обслужив місіс Салліван.

Він працював у більярдній залі. Чистив плювальниці та витирав за п'яними. Він чув і бачив таке, що дало йому імунітет не дивуватися до кінця життя. Він докладав величезних зусиль і навчився мовчати, щоб не втратити місця, яке інші називали його місцем, сприймати некомпетентність своїх господарів — і мовчати. Ніхто ніколи не чув, щоб він говорив про те, що відчуває. Він мав багато емоцій до своїх товаришів, але поваги серед них не було.

Він працював чистильником чобіт на поромі. Отримував потиличники і накази від кожного тлустого торговця кіньми, від кожного п'яного моряка на борту. Якщо він наважувався заговорити, то чув у відповідь грубий голос: «Не ти тут керуєш». Але йому подобалася ця робота. Коли в нього не було клієнтів, він стояв біля борту і дивився на Мангеттен, на жовті стіни нових будинків, на порожні ділянки, крани та бурові вишки, на кілька башт, що здіймалися вдалечині. Він думав про те, що тут потрібно збудувати, а що зруйнувати, думав про простір, можливості і їхнє втілення. Хрипкий вигук: «Гей, хлопче!» відривав його. Він повертався до свого стільчика і слухняно схилявся над черговим брудним черевиком. Клієнт бачив лише маленьку голівку зі світло-каштановим волоссям і дві тоненькі вправні руки.

Туманними вечорами, у світлі гасових ліхтарів на перехрестях, ніхто не зауважував тендітної постаті, яка спиралася на ліхтарний стовп, середньовічного аристократа, безсмертного патриція, кожен інстинкт якого волав, що він повинен наказувати, а меткий мозок стверджував, що він має на це право, право феодального барона, призначеного для влади, але народженого мити підлогу і виконувати накази.

У п'ять років він самотужки навчився читати і писати, ставлячи запитання. Він читав усе, що міг знайти. Не терпів незрозумілого. Він повинен був розуміти все, що знав будь-хто інший. Емблемою дитинства — гербом, що він його вигадав замість втраченого століття тому, став знак питання. Йому нічого не було потрібно пояснювати двічі. Він навчився основ математики від інженерів, які прокладали каналізаційні труби. Географії — від моряків на баржах. Навчився цивільного права від політиків місцевого клубу, що також слугував гангстерським притоном. Він ніколи не відвідував ані школи, ані церкви. Йому було дванадцять, коли він якось зайшов до храму, послухав проповідь про терплячість і смирення. Більше він туди не приходив. Йому було тринадцять, коли він вирішив зрозуміти, що ж таке освіта, і записався до початкової школи. Батько ніяк не прокоментував його рішення, так само як нічого не казав, коли Ґейл приходив додому в синцях після вуличних бійок.