Айн Ренд - Джерело

Якби очі Тухі не уп'ялися нахабно у Вайненда, йому негайно наказали б забиратися геть із кабінету. Але той погляд сказав Вайнендові, що Тухі знає, як його мучать люди, які рекомендують архітекторів; і те, як затято він намагається їх уникати; і те, що Тухі їх перехитрив, домігшись цієї зустрічі задля мети, що Вайненд її не очікував. Зухвала витівка розважила Вайненда, на що Тухі й розраховував.

— Гаразд, містере Тухі. Кого ви хочете продати?

— Пітера Кітінґа.

— Ну?

— Даруйте?

— Ну то впарюйте його мені.

Тухі замовк, потім весело стенув плечима і перейшов до справи:

— Ви, звісно, розумієте, що я жодним чином не пов'язаний із містером Кітінґом. Я дію лише як його товариш — і ваш. — Його голос був приємно неофіційним, хоча і втратив дещицю впевненості. — Справді.

Я розумію, що здаюся банальним. Але що ще я можу сказати? Так сталося, що це правда. — Вайненд ніяк не відреагував. — Гадаю, я прийшов сюди, бо вважав за обов'язок поділитися своєю думкою. Ні, це не моральний обов'язок. Радше, це обов'язок естетичний. Я знаю, що ви вимагаєте найкращого в усьому, що робите. Для проекту такого масштабу, як ви замислили, немає кращого з нині живих архітекторів, який може дорівнятися до Пітера Кітінґа діловитістю, смаком, оригінальністю й уявою. Це, містере Вайненд, моє щире переконання.

— Цілком вам вірю.

— Вірите?

— Авжеж. Але, містере Тухі, чому я повинен зважати на ваші переконання?

— Ну, врешті-решт, я ваш експерт із архітектури! — він не зміг приховати роздратування в голосі.

— Мій любий містере Тухі, не плутайте мене з моїми читачами.

Після паузи Тухі відхилився назад і розвів руками у глумливій безпорадності.

— Щиро кажучи, містере Вайненд, я не сподівався, що мої слова якось на вас уплинуть. Отож не мав наміру продавати вам Пітера Кітінґа.

— Ні? А який ви мали намір?

— Хотів лише запитати, чи приділите ви півгодини часу комусь, хто зможе краще за мене переконати вас у здібностях Пітера Кітінґа.

— І хто ж це?

— Місіс Пітер Кітінґ.

— Чому я маю захотіти говорити на цю тему з місіс Пітер Кітінґ?

— Бо вона надзвичайно вродлива жінка і вкрай наполеглива.

Вайненд відхилив назад голову і голосно розреготався.

— Боже милосердний, Тухі, невже я такий передбачуваний?

Тухі спантеличено кліпнув.

— Справді, містере Тухі, я повинен вибачитися перед вами, якщо, показавши свої уподобання, спонукав вас повестися так грубо. Я й гадки не мав, що, крім усіх ваших гуманітарних справ, ви ще й сутенер.

Тухі підвівся.

— Вибачте, що розчарував вас, містере Тухі. У мене немає жодного бажання зустрічатися з місіс Пітер Кітінґ.

— Я й не думав, що воно у вас виникне, містере Вайненд. Не після моєї нічим не обґрунтованої пропозиції. Я передбачив це ще кілька годин тому. Насправді ще сьогодні вранці. Тому я взяв на себе сміливість приготуватися до ще однієї можливості обговорити з вами цю справу. Я наважився надіслати вам подарунок. Коли ви прийдете ввечері додому, ви його побачите. Потім, якщо відчуватимете, що я мав рацію, можете зателефонувати мені, я негайно прийду, щоб почути, бажаєте ви зустрітися з місіс Пітер Кітінґ чи ні.

— Тухі, це неймовірно, але мені здається, що ви пропонуєте мені хабара.

— Саме так.

— Знаєте, або цей фокус вам минеться, або ви втратите через нього роботу.

— Я покладаюся на ваше рішення, коли ввечері побачите мій подарунок.

— Гаразд, містере Тухі, я подивлюся на ваш подарунок.

Тухі вклонився і приготувався йти. Він був уже біля дверей, коли Вайненд додав:

— Знаєте, Тухі, незабаром ви мені набриднете.

— Я докладу зусиль, щоб це не сталося передчасно, — відповів Тухі, ще раз вклонився і вийшов.

Повернувшись додому, Вайненд уже забув про Еллсворта Тухі.

Того вечора у своєму пентхаусі Вайненд вечеряв із жінкою, в якої було біле обличчя, м'яке каштанове волосся, а в минулому — три століття батьків і братів, які вбили б чоловіка навіть за натяк на те, що з нею виробляв Ґейл Вайненд.

Лінія її руки, коли вона піднесла до вуст кришталевий келих, була така ж досконала, як форма срібного канделябра, створеного незрівнянним майстром — Вайненд захопливо дивився на неї. Відблиски свічок робили її обличчя таким вродливим, що він бажав, щоб вона не була живою, щоб він міг просто її роздивлятися, нічого не казати і думати, що заманеться.

— За місяць або два, Ґейле, — сказала вона, ліниво всміхаючись, — коли стане по-справжньому зимно й огидно, візьмімо «Я це роблю» і попливімо кудись до сонця, як ми зробили це минулої зими.