Айн Ренд - Джерело

Він закінчив читати гранки, потім попросив з'єднати його з редактором своєї газети «Геральд» у Спріґвіллі, що в Канзасі. Телефонуючи у свої провінційні видання, він ніколи не називався жертві. Очікував, що його голос знає кожен більш-менш помітний мешканець імперії.

— Доброго ранку, Каммінґс, — сказав він, коли редактор відповів.

— Мій Боже, — видихнув редактор. — Невже це…

— Це він, — відказав Вайненд. — Послухай, Каммінґс, ще один шматок такого лайна, як учорашня історія про останню троянду літа, і ти зможеш повертатися до шкільної стінгазети «Ріжок».

— Так, містере Вайненд.

Вайненд поклав слухавку. Він попросив з'єднати його з відомим сенатором у Вашингтоні.

— Доброго ранку, сенаторе, — сказав він, коли джентльмен через дві хвилини взяв слухавку. — Дуже люб'язно з вашого боку відповісти на цей дзвінок. Я це ціную. Я не хочу зловживати вашим часом, але відчуваю, що вам завинив найщирішу вдячність. Я телефоную, щоб подякувати вам за сприяння проходженню білля Гейса-Ланґстона.

— Але ж… містере Вайненд! — у голосі сенатора вчувалося збентеження. — Це дуже люб'язно з вашого боку, але… білль ще не пройшов.

— О, авжеж. Я помилився. Він пройде завтра.

Збори ради директорів Вайнендових підприємств цього ранку мали розпочатися об одинадцятій тридцять. Концерн Вайненда складався з двадцяти двох газет, сімох часописів, трьох служб новин і двох кіножурналів. Вайненд володів сімдесятьма п'ятьма відсотками акцій. Директори не були впевнені у своїх функціях чи призначенні. Вайненд вимагав, щоб збори правління завжди починалися вчасно, незалежно від того, присутній він чи ні. Сьогодні він увійшов до зали для нарад о дванадцятій двадцять п'ять. Шляхетний із вигляду сивочолий джентльмен щось розповідав. Директорам не дозволяли перериватися чи зауважувати Вайнендову присутність. Він підійшов до порожнього крісла на чолі довгого столу з червоного дерева, і ніхто не обернувся в його бік, наче на стілець опустився привид, присутність якого вони боялися зауважувати. Він мовчки послухав п'ятнадцять хвилин, на середині чиєїсь фрази підвівся і вийшов із кімнати так само мовчки, як і ввійшов.

На великому столі свого кабінету він розклав плани Стоунріджу, своєї нової будівельної авантюри, і провів півгодини, обговорюючи його з двома своїми агентами. Він придбав чималу ділянку землі на Лонґ-Айленді, яку хотів перетворити на ділянку Стоунрідж, нову громаду власників маленьких будиночків, де кожен бордюр, кожна вулиця і кожна споруда належатимуть йому. Кілька людей, які знали про його операції з нерухомістю, вважали, що він збожеволів. Цього року ніхто не думав про будівництво. Але Ґейл Вайненд заробив свої статки саме на рішеннях, що люди називали їх божевільними.

Архітектора для будівництва Стоунріджу іще не обрали. Новина про проект просочилася до зголоднілих фахівців. Протягом кількох тижнів Вайненд відмовлявся читати листи чи відповідати на телефонні дзвінки від найкращих архітекторів країни та їхніх друзів. І він вкотре відмовився розмовляти, коли наприкінці наради секретарка повідомила йому, що містер Ролстон Голкомб наполегливо просить приділити йому дві хвилини спілкування телефоном.

Коли агенти пішли, Вайненд натиснув кнопку на своєму столі та викликав Алву Скаррета. Скаррет увійшов до кабінету, радісно всміхаючись. Він завжди відповідав на цей сигнал з утіхою та запалом хлопця на побігеньках.

— Алво, що таке в біса цей «Хоробрий Жовчний Камінь»?

Скаррет засміявся.

— А, це? Назва роману Лойс Кук.

— Що це за роман?

— О, суцільна маячня. Це мало би бути щось на кшталт поеми в прозі. Там ідеться про Жовчний Камінь, що вважає себе незалежною істотою, таким собі переконаним індивідуалістом у жовчному міхурі, якщо ти розумієш, про що я, а потім людина приймає велику дозу рицини — там докладно змальовано наслідки цього. Не впевнений, що з медичного погляду все точно, але, хай там як, хороброму Жовчному Каменю настає кінець. Усе це повинно довести, що вільної волі не існує.

— Скільки примірників продали?

— Не знаю. Думаю, небагато. Це ж лише для інтелектуалів. Але я чув, що нещодавно продалося ще щось. І…

— Атож. Алво, що тут відбувається?

— А що? О, ти про те, що зауважив кілька згадок, які…

— Я про те, що зауважую їх у «Знамені» протягом кількох останніх тижнів. Зроблено дуже тонко, у мене пішло трохи часу, щоб втямити, що це не випадковість.

— Про що тобі йдеться?