Айн Ренд - Джерело

Двері під грецьким портиком відчинилися і в одвірку виникла постать худорлявого чоловіка. Він поквапився вниз сходами і зупинився.

— Вітаю, містере Рорк, — тихо мовив Еллсворт Тухі.

Рорк байдуже на нього подивився.

— Вітаю, — відповів він.

— Будь ласка, не тікайте, — у голосі Тухі не було насмішки, сама щирість.

— Я й не збирався.

— Я знав напевне, що одного дня ви прийдете сюди, і хотів бути на місці, коли це станеться. Я вигадував різні приводи, щоб якнайбільше часу перебувати тут, — у його голосі не було зловтіхи, він лунав тьмяно і просто.

— І?

— Ви не повинні уникати розмови зі мною. Знаєте, я розумію ваші роботи. А що я роблю, це вже інша річ.

— Ви можете робити все, що вам заманеться.

— Я розумію ваші роботи краще, ніж будь-хто на землі — хіба що за винятком Домінік Франкон. А можливо, навіть краще за неї. Це немало, адже так, містере Рорк? Навколо вас небагато людей, здатних це сказати. Це створює міцніший зв'язок між нами, ніж якби я був вашим відданим сліпим прихильником.

— Я знав, що ви розумієте.

— Отож ви не заперечуватимете поговорити зі мною.

— Про що?

У темряві почулося щось схоже на зітхання Тухі. Після невеличкої паузи він вказав на будівлю і запитав:

— А це ви розумієте?

Рорк не відповів, тому Тухі лагідно продовжив:

— На що це схоже для вас? На безглузде місиво? На випадковий лісовий завал? На недоумкуватий хаос? Хіба ні, містере Рорк? Ви зауважили повну відсутність методів? Ви ж знаєте мову будівництва і значення форми. Ви не бачите тут жодної мети?

— Я не бачу сенсу це обговорювати.

— Містере Рорк, ми тут самі. Чому ви не скажете, що думаєте про мене? Будь-якими словами. Адже нас ніхто не почує.

— Але я про вас не думаю.

На обличчі Тухі виник уважний вираз, наче він прислухався до чогось такого простого, як доля. Він мовчав, тому Рорк запитав:

— То що ви хотіли мені сказати?

Тухі поглянув на нього, потім на голі дерева навколо них, на річку далеко внизу і на небесний простір над річкою.

— Нічого, — відповів Тухі.

Він пошкандибав геть, і в тиші його кроки рипіли на гравію гостро і різко, наче постріли поршнів двигуна.

Рорк залишився сам на порожній доріжці, дивлячись на будинок.

Ґейл Вайненд підніс пістолет до скроні.

Він відчув тиск металевого кружечка на шкірі — і більше нічого. Він міг так само прикласти до скроні металеву трубку чи ювелірну прикрасу; це був лише маленький кружечок без жодного значення.

— Зараз я помру, — голосно сказав він і позіхнув.

Він не відчував ані полегшення, ані відчаю чи страху. Остання мить його життя не подарувала йому навіть відчуття серйозності вчинку. Це була просто мить; кілька хвилин тому він тримав у цій руці зубну щітку, зараз, із тією ж звичною байдужістю, — пістолет.

«Люди не помирають ось так, — подумав він. — Потрібно відчувати величезне задоволення чи здоровий страх. Треба ж якось привітати власну смерть. Відчую спазм страху — і натисну на гашетку». Він не відчув нічого.

Ґейл Вайненд стенув плечима й опустив пістолет. Стояв, постукуючи ним по долоні лівої руки. «Люди завжди говорять про чорну або червону смерть, — думав він, — твоя смерть, Ґейле Вайненд, буде сіра». Чому ніхто ніколи не казав, що це і є остаточний страх? Жодних криків, благань чи конвульсій. Немає навіть байдужості до порожнечі, очищеної вогнем масштабної катастрофи. Тільки це — жалюгідний, темненький острах, не здатний навіть налякати. «Ти не можеш так учинити, — сказав він собі, холоднокровно всміхаючись, — це стало б виявом поганого смаку».

Він підійшов до дверей спальні. Його пентхаус у центрі Мангеттену було вибудувано над п'ятдесят сьомим поверхом розкішного готелю, що належав йому; звідси він бачив усе місто. За спальню слугувала скляна клітка на даху пентхауса, зі стінами та стелею з величезних скляних панелей. Уздовж стін тягнулися попелясто-сині замшеві штори, що, за бажання, ними можна було закрити кімнату; але стелю ніщо не прикривало. Лежачи в ліжку, він міг розглядати зорі над головою або ж дивитися на спалахи блискавки і на те, як у повітряному просторі над його головою періщить дощ, розбиваючись оскаженілими блискучими спалахами об невидиму перепону. Він любив вимикати світло і розсувати завіси, лежачи у ліжку з жінкою. «Ми чинимо перелюб на очах шістьох мільйонів людей», — казав він їй.

Зараз він був сам. Портьєри було розсунуто. Стоячи, він дивився на місто внизу. Було пізно і буяння світла почало вщухати. Він подумав, що може дивитися на місто внизу ще багато-багато років, а може ніколи більше його не побачити.