Айн Ренд - Джерело

Сили, що обвинувачували Малліґана, контролювали «Газету». Вайненд нічого не сказав. Він лише упорядкував у голові інформацію, що могла знищити «Газету». Його робота теж полетіла би до пекла, але його це не бентежило. Його рішення суперечило всім правилам, що становили підґрунтя його кар'єри. Але він не думав про це. Це був один із рідкісних вибухів, що часом находили на нього, змушували забувати про обачність, робили його одержимим єдиним імпульсом зробити все по-своєму, тому що правильність його шляху була незаперечною. Але він розумів, що знищення «Газети» стане лише першим кроком. Для порятунку Малліґана цього було недостатньо.

Протягом трьох років він зберігав невеличку вирізку, передовицю, присвячену корупції, авторства відомого редактора великої газети. Він зберігав її як найпрекрасніше підтвердження порядності, що він будь-коли бачив. Він узяв вирізку і пішов зустрітися з редактором. Хотів розповісти йому про Малліґана і разом із ним придумати, як перемогти машину.

До редакції відомої газети вирушив пішки. Мусив іти пішки. Це допомагало йому вгамувати лють. Його допустили до кабінету редактора — він умів проникати скрізь, обходячи правила. Вайненд побачив за столом опецькуватого чоловічка з вузькими щілинами близько посаджених очей. Він не назвався, лише поклав на стіл вирізку і запитав:

— Ви пам'ятаєте це?

Редактор глипнув на вирізку, потім на Вайненда. Цей погляд Вайненду вже випадало бачити: у шинкаря, який зачинив перед ним двері.

— Невже ви сподіваєтеся, що я пам'ятатиму кожен шматок лайна, який пишу? — запитав редактор.

Помовчавши мить, Вайненд сказав:

— Дякую.

Уперше в житті він відчув до когось вдячність. Ця вдячність була щирою — плата за урок, якого він вже не потребував. Але навіть редактор зрозумів, що в його «дякую» було щось незвичне і дуже небезпечне. Він не знав, що це був некролог Ґейлові Вайненду.

Вайненд повернувся до «Газети», більше не лютуючи через редактора та політичну машину. Він відчував лише шалену зневагу до себе, до Пата Малліґана, до людської порядності; його пік сором, коли він думав про тих, чиїми жертвами він і Малліґан ледь не стали добровільно. Він не подумав «жертвами», він подумав — «телепнями». Вайненд повернувся до кабінету й написав блискучу обвинувальну передовицю про капітана Малліґана.

— Оце-так, а я думав ти жалієш цього бідолашного виродка, — сказав утішений редактор.

— Я нікого не жалію, — відказав Вайненд.

Бакалійники та моряки не оцінили Ґейла Вайненда; це зробили політики. За роки праці в газеті він навчився ладнати з людьми. Його обличчя набуло виразу, що залишився в нього до кінця життя: не зовсім посмішка, а незмінний вираз іронії, адресованої всьому світові. Люди могли припустити, що ця насмішка спрямована проти тих же речей, над якими вони бажають насміхатися. Водночас приємно було мати справу з людиною, яку не хвилюють пристрасті чи святість.

Йому було двадцять три, коли опозиційна політична банда, наміряючись виграти муніципальні вибори і потребуючи підтримки, купила «Газету». Вони придбали її на ім'я Ґейла Вайненда, який мав стати респектабельним фасадом для їхніх махінацій. Ґейл Вайненд став головним редактором. Він підтримав своїх босів і виграв для них вибори. А через два роки розтрощив цю банду, відіслав її лідерів до в'язниці та залишився єдиним власником «Газети».

Насамперед він здер вивіску над дверима і змінив назву. «Газета» стала нью-йоркським «Знаменом». Його друзі протестували.

— Видавці не змінюють назв газет, — казали вони йому.

— А я змінюю, — відрубав він.

Перша кампанія «Знамена» закликала читачів зібрати кошти на благодійність. «Знамено» почало друкувати дві історії, відвівши їм однакову газетну площу: одна була про юного вченого, який голодував на горищі, працюючи над видатним відкриттям; друга — про покоївку, кохану страченого вбивці, яка от-от мала народити безбатченка. Одну історію проілюстрували науковими діаграмами, другу — світлинами дівчини з великим ротом, трагічним виразом обличчя і в дещо розхристаному одязі. «Знамено» просило читачів допомогти обом бідолахам. Редакція отримала 9 доларів 45 центів для молодого вченого, і 1077 доларів для самотньої матері. Ґейл Вайненд скликав нараду персоналу. Він поклав на стіл газету з обома історіями і гроші, зібрані для обох фондів.

— Чи є тут хтось, хто ще не збагнув суті? — запитав він.

Ніхто не відповів, тому він продовжив: