Айн Ренд - Джерело

— Я хотів би… — І він вигукнув: — Я хотів би, щоб ти, чорт забирай, бодай раз висловила свою думку!

Вона перепитала так само монотонно:

— Чию думку, Пітере? Ґордона Прескотта? Ролстона Голкомба? Еллсворта Тухі?

Він обернувся до неї, опершись на бильце крісла, ледь піднявшись, раптово напружившись. Те, що було між ними, почало набувати форми. Він відчув, що в нього з'являються слова, які дадуть цьому назву.

— Домінік, — сказав він лагідно і виважено, — ось воно. Зараз я знаю. Я знаю, що відбувається.

— А щось відбувається?

— Зажди. Це страшенно важливо. Домінік, ти жодного, жодного разу не сказала, що думаєш. Ні про що. Ти ніколи не висловила бажання. Жодного.

— А що в цьому поганого?

— Але ж це… це наче смерть. Ти несправжня. Саме лише тіло. Послухай, Домінік, ти не розумієш, я спробую пояснити. Ти розумієш, що таке смерть? Коли тіло більше не може рухатися, коло воно не має… не має волі, не має сенсу. Ти розумієш? Нічого. Абсолютне ніщо. Так, твоє тіло рухається — але це все. Усе інше, твоя сутність, твоя… О, зрозумій мене правильно, я не кажу про релігію, але для цього немає іншого слова, тому я скажу так: твоєї душі… твоєї душі не існує. Немає волі, немає сенсу. Немає більше тебе справжньої.

— А яка я справжня? — запитала вона. Уперше вона здавалася уважною, не зацікавленою, але принаймні уважною.

— А що таке справжність? — продовжив заохочений Пітер. — Не лише тіло. Це… це душа.

— А що таке душа?

— Це ти. Те, що всередині тебе.

— Те, що думає, оцінює і вирішує?

— Так! Так, саме так. І те, що відчуває. А ти… ти відмовилася від неї.

— Отже, є дві речі, від яких не можна відмовитися: думки і бажання?

— Так! О, ти зрозуміла! Ти розумієш, що ти наче труп для всіх навколо. Щось штибу рухомої смерті. Це гірше будь-якого злочину. Це…

— Заперечення?

— Так. Просто сліпе заперечення. Ти не тут. Тебе ніколи тут не було. Якби ти сказала, що завіси у цій кімнаті огидні, якби ти їх розірвала і повісила ті, що тобі подобаються, — щось у тобі стало би справжнім, тут, у цій кімнаті. Але ти жодного разу так не вчинила. Ти ніколи не казала кухарю, який десерт хотіла б на вечерю. Ти не тут, Домінік. Ти не жива. Де твоє «я»?

— А де твоє, Пітере? — спокійно запитала вона.

Він застиг, широко розплющивши очі. Вона знала, що його думки цієї миті були чисті й безпосередні, наче зорове сприйняття, що процес мислення був процесом перегляду низки минулих років.

— Це неправда, — нарешті глухо сказав він. — Це неправда.

— Що неправда?

— Те, що ти сказала.

— Я нічого не сказала. Я лише запитала в тебе.

Його очі благали її говорити, заперечувати. Вона підвелася, стала перед ним, і пружна виструнченість її тіла свідчила про життя, життя, яке він пропустив і про яке благав із виразною ознакою мети, але мети судити.

— Ти починаєш розуміти, Пітере? Я повинна пояснити тобі краще. Ти ніколи не хотів, щоб я була справжньою. Ти ніколи не хотів нікого справжнього. Але ти не хотів і показувати цього. Ти хотів, щоб я грала свою роль і допомагала тобі грати твою — чудову, складну роль, із завитками, оздобами та словами. Самі лише слова. Тобі не сподобалося те, що я сказала про Вінсента Ноултона. Але тобі сподобалося, коли я сказала те саме, але загорнула його в порядні банальності. Ти не хотів, щоб я вірила. Ти лише хотів, щоб я переконала тебе, що повірила. Моя справжня душа, Пітере? Вона справжня, лише коли незалежна — ти це зрозумів, правда? Вона справжня, коли вибирає завіси й десерти — твоя правда — завіси, десерти, релігії, Пітере, і форми будинків. Але ти цього ніколи не хотів. Тобі потрібно дзеркало. Люди хочуть, щоб навколо них були лише дзеркала. Щоб віддзеркалюватися і віддзеркалювати. Ти знаєш, це наче безсенсовна безкінечність у двох дзеркалах, повішених одне навпроти одного у вузькому коридорі. Зазвичай у готелях найвульгарнішого штибу. Віддзеркалення віддзеркалень і відлуння відлунь. Немає початку і немає кінця. Немає центру і немає мети. Я дала тобі те, що ти хотів. Я стала такою, як ти, як твої друзі, як більшість людей — тільки без оздоб. Я не ходжу, фонтануючи книжковими оглядами, щоб приховати порожнечу власних думок — я сказала: у мене немає думки. Я не позичала проектів, щоб приховати власне творче безсилля — я нічого не створювала. Я не казала, що рівність — це шляхетна мета, а єдність — це головна ціль людства, я лише погоджувалася з усіма. Ти називаєш це смертю, Пітере? Цей ґатунок смерті — стосується тебе і всіх навколо нас. Але ти — ти цього не робив. Людям зручно з тобою, ти їм подобаєшся, вони радіють із твоєї присутності. Ти рятуєш їх від неминучої смерті. Тому що ти взяв цю роль на себе.