Айн Ренд - Джерело

Слухаючи це, не потрібно було непокоїтися про власну значущість чи велич. Самоповага ставала зайвою.

Кітінґ слухав із глибокою радістю. Він глянув на решту присутніх. В аудиторії панувала уважна тиша; всі мали такий вигляд, як і він сам. Він побачив, що хлопчик жує гумку, чоловік чистить нігті кінчиком сірника, молодик по-хамському потягнувся. Це теж потішило Кітінґа; вони наче казали: «Нам подобається слухати про високе, але не обов'язково, чорт забирай, перед ним благоговіти».

Рада американських будівельників збиралася один раз на місяць. Вони не провадили жодної помітної діяльності, лише слухали промови і цмулили дешеві шипучки. Склад членів не змінювався ні якісно, ні кількісно. Жодних конкретних результатів теж не було.

Збиралися у величезній порожній кімнаті над гаражем у східній частині міста. Довгі, вузькі, непровітрювані сходи вели до дверей із табличкою; всередині стояли складані стільці, стіл для голови зборів і кошик для сміття. Гільдія архітекторів Америки вважала Раду американських будівельників недолугим жартом.

— Навіщо ти гаєш час на цих диваків? — запитував у Кітінґа Франкон в обтягнутих рожевим шовком кімнатах Гільдії архітекторів і морщив носа від веселої огиди.

— Чорта лисого я знаю, — так само весело відповідав Кітінґ, — вони мені подобаються.

Еллсворт Тухі відвідував кожні зібрання Ради, але не виступав. Він сидів у кутку і слухав.

Одного вечора, після зборів, Кітінґ і Тухі разом поверталися додому темними брудними вулицями Вест-Сайду і зупинилися випити по чашці кави в обшарпаній забігайлівці.

— А чом би й не в забігайлівці? — Тухі засміявся, коли Кітінґ нагадав йому про вишукані ресторани, що набули популярності завдяки патронату Тухі. — Урешті-решт, тут нас ніхто не впізнає й не потурбує.

Він випустив цівку диму зі своєї єгипетської сигарети у збляклу рекламу кока-коли над ними, замовив сандвіч, жадібно відкусив шматочок огірка, що його хоч і не засиділи мухи, але на вигляд він був саме такий, і заговорив до Кітінґа. Він говорив безцільно. Було байдуже, про що він каже; лише його голос, незрівнянний голос Еллсворта Тухі, мав значення. Кітінґ відчував, начебто стоїть у центрі просторої рівнини, під зірками, обіймаючи і відповідаючи на обійми, почуваючись упевнено і надійно.

— Доброта, — м’яко лився голос, — доброта. Це перша заповідь і, можливо, єдина. Ось чому я мусив розкритикувати у моїй вчорашній колонці цю нову виставу: їй бракувало потреби доброти. Ми повинні бути добрі, Пітере, до кожного навколо нас. Ми повинні сприймати і пробачати — кожному з нас так багато треба пробачити. Якщо ти навчився любити в інших усе — найнепомітніше, найостанніше, найнікчемніше, — то й у тобі теж любитимуть оте нікчемне. Тоді ми зрозуміємо сенс всесвітньої рівності, великий мир братерства, новий світ, Пітере, новий прекрасний світ…

Еллсворту Монктону Тухі виповнилося сім, коли він облив зі шланга Джонні Стоукса, коли той проходив повз газон Тухі, вбраний у свій найкращий недільний костюм. Джонні чекав на цей костюм півтора року — його мати була дуже вбога. Еллсворт не ховався; він учинив цю капость показово, ретельно обміркувавши: він підійшов до крана, відкрутив його, встав посеред газону і, ретельно націлившись, спрямував шланг на Джонні — на очах у його матері, яка йшла за кілька кроків від сина, на очах своїх батьків та їхнього гостя-пастора, які стояли на ґанку. Джонні Стоукс був веселим хлопчиськом з ямочками на щоках і золотавим волоссям; люди завжди озиралися, щоб помилуватися Джонні Стоуксом. Але ніхто й ніколи не озирався, щоб подивитися на Еллсворта Тухі.

Дорослих це так приголомшило і здивувало, що ніхто не спромігся підбігти і спинити Еллсворта. Він стояв, відчайдушно напружуючи своє хирляве тільце, що здригалося від напору води зі шланга, не дозволяючи йому змінити напрямок, аж поки нарешті відчув задоволення; потім відкинув шланг, і вода із сичанням полилася на траву, ступив два кроки до ґанку і спинився з високо здійнятою головою, чекаючи на прочухан. Йому дав би на горіхи і сам Джонні, якби місіс Стоукс не схопила сина і не стримала його. Еллсворт навіть не поглянув на Стоуксів, а лише повільно і чітко мовив, дивлячись на своїх батьків і на пастора: «Джонні — брудний розбишака. Він б'є всіх хлопчиків у школі». Це була правда.

Питання кари перетворилося на етичну проблему. Було важко покарати Еллсворта за будь-яких обставин, зважаючи на його немічне тіло та слабке здоров'я; до того ж здавалося неправильним карати хлопчика, який жертвує собою задля справедливості й, попри свою фізичну слабкість, робить це сміливо і не криючись — він здавався мучеником. Еллсворт цього не казав; він взагалі не промовив ані слова; але його мати сказала це. Пастор був схильним погодитися. Еллсворта відіслали до його кімнати, позбавивши вечері. Він не нарікав, а покірно там сидів, відмовившись від їжі, яку мати потай принесла йому пізно ввечері, всупереч чоловікові. Містер Тухі наполіг на тому, щоб відшкодувати місіс Стоукс вартість костюма. Місіс Тухі набурмосилася, але дозволила йому це зробити; вона не любила місіс Стоукс.