Айн Ренд - Джерело

Пізніше, лежачи в його ліжку, із заплющеними очима, розпашіла, з вологими губами, втрачаючи відчуття меж, встановлених нею ж, утрачаючи відчуття власних слів, вона жебоніла:

— Рорк, сьогодні там був один чоловік, який говорив з тобою, і він до тебе всміхався, телепень, який телепень, минулого тижня він бачив кількох кінокоміків і полюбив їх, я хотіла сказати йому: не дивися на нього, ти не маєш права дивитися, на кого тобі заманеться, не люби його, інакше будеш змушений зненавидіти решту світу, саме так, ти, чортів бовдуре, той чи інший, не одночасно, не тими самими очима, не дивися на нього, не люби його, не заохочуй, ось що я хотіла йому сказати, тільки не тебе, я не можу дивитися на це, не можу витерпіти, готова на будь-що, лише б забрати тебе від цього, з їхнього світу, від них усіх, на будь-що, Рорк… — Вона сама не чула, що каже, не бачила його усмішки, не помічала повного розуміння в його очах. Лише бачила його обличчя над своїм і не мусила нічого від нього приховувати і залишати недомовленим — все було ясно, вирішено, знайдено.

Пітер Кітінґ був ошелешеним. Раптова відданість Домінік його кар'єрі вражала, тішила і давала неабиякі прибутки; всі йому це казали; але у певні моменти він не почувався ні враженим, ані втішеним, а лише зніяковілим.

Він намагався уникати Ґая Франкона.

— Пітере, як тобі це вдалося? Як ти це зробив? — допитувався Франкон. — Вона, мабуть, шаленіє від тебе! Хто б подумав, що саме Домінік?.. І хто б міг подумати, що вона на таке здатна? Вона зробила б мене мільйонером, якби вдалася до цих своїх фокусів п’ять років тому. Але, звісно, батько не надихає так, як… — та вловивши понурий вираз Кітінґового обличчя, змінив закінчення речення: — як її прихильник, скажімо.

— Послухай, Ґаю, — почав було Кітінґ, але затнувся, зітхнув і пробурмотів: — Будь ласка, Ґаю, ми не маємо…

— Знаю, знаю, знаю. Не маємо поспішати. Але, чорт забирай, Пітере, entre nous, хіба вона не робить це так публічно, наче заручини? І голосніше. — Потім його усмішка зів’яла, і Франконове обличчя стало щире, миролюбне, відверто постаріле в одному з тих рідкісних спалахів справжньої гідності. — Я задоволений, Пітере, — просто промовив він. — Я хотів, щоб це сталося. Зрештою, я завжди любив Домінік. І я щасливий. Я знаю, що віддаю її в хороші руки. Її, а згодом і все інше.

— Послухай, старий, ти мені вибачиш? У мене такий божевільний графік — спав нині лише дві години, фабрика Колтона, ти ж знаєш, Господи, що за робота! — дякуючи Домінік — сказитися можна, але зачекай, ось коли побачиш! А ще як побачиш чек!..

— Хіба вона не чудова? Ти можеш сказати мені, нащо вона це робить? Я запитував у неї, але не зміг второпати ані слова, вона намолола найшаленіших нісенітниць, ти ж знаєш, як вона висловлює свої думки.

— Пусте, ми не повинні непокоїтися, поки вона робить те, що робить.

Він не міг зізнатися Франкону, що й сам не знає відповіді, не міг визнати, що віч-на-віч не бачився з Домінік місяцями; що вона відмовляється бачитися з ним.

Він пригадував останню розмову з нею — у таксі, коли вони поверталися зі зборів Тухі. Він пам’ятав байдужий і спокійний її образ — цілковиту зневагу без гніву. Після цього він міг очікувати будь-чого — крім того, що вона стане його прихильницею, прес-секретарем, майже сутенеркою. «Найгірше, — думав він, — що, думаючи про неї, у мене виникають такі порівняння».

Він часто бачив її відтоді, як вона розпочала свою непрохану кампанію; його запрошували на її вечірки — і представляли майбутнім клієнтам; але йому не дозволяли залишитися з нею на самоті ні на мить. Він намагався подякувати їй і розпитати. Але не міг присилувати до розмови, що вона її не хотіла продовжувати, серед натовпу гостей, які товклися навколо них. Тому він лише ввічливо всміхався — її рука випадково лягала на чорний рукав його смокінга, вона дотикалася до нього стегном, коли вони опинялися поруч, і її поза, власницька та інтимна, перетворювалася на виклично інтимну, бо вона її не помічала, оповідаючи захопленому колу, що думає про будівлю «Космо-Слотника». Він чув заздрісні зауваження від усіх своїх друзів і з гіркотою думав, що був, мабуть, єдиною людиною в Нью-Йорку, яка не вважає, що Домінік Франкон у нього закохана.

Але він знав небезпечну мінливість її примх, а це була занадто вигідна примха, щоб її зіпсувати. Він тримався від неї якнайдалі та присилав їй квіти; плив за течією і намагався не думати про це; його непомітно підточувало почуття невиразного неспокою.