Айн Ренд - Джерело

Остін Геллер, який уважав себе її другом, якось завів про це з нею мову. Він був лютішим, ніж будь-коли; його обличчя втратило всю звичну саркастичну чарівливість.

— Домінік, що ти до дідька лисого виробляєш? — гаркнув він. — Це найбільше журналістське хуліганство, що будь-коли з'являлося друком. Чому б тобі не приберегти такі витівки для Еллсворта Тухі?

— А Еллсворт непоганий, правда? — зауважила вона.

— Урешті-решт, у нього вистачає порядності не вдаватися до своїх брудних прийомів стосовно Рорка — хоча, звісно, це теж непристойно. Що з тобою сталося? Ти хоч розумієш, про кого і що ти несеш? Було все нормально, поки ти розважалася, вихваляючи огидних виродків дідуся Голкомба чи змушувала накласти у штани свого батька і того гарненького хлопчика з обкладинок кухонних календарів, якого він узяв за партнера. Хай там як, це не мало жодного значення. Але використовувати ті самі інтелектуальні прийомчики, оцінюючи таку людину як Рорк… Знаєш, я насправді вважав, що тобі притаманна порядність і здоровий глузд — якби ж тобі тільки дали можливість їх розвинути. Відверто кажучи, я вважав, що ти поводилася як стерво заради того, щоб наголосити на посередності тюхтіїв, про роботу яких писала. Але я не думав, що ти і справді така безвідповідальна сучка.

— Ти помилявся, — відповіла вона.

Одного ранку до її кабінету ввійшов Роджер Енрайт і, не вітаючись, сказав:

— Бери капелюх. Ти їдеш зі мною, щоб це побачити.

— Доброго ранку, Роджере, — відповіла вона. — Побачити що?

— Будинок Енрайта. Те, що ми вже побудували.

— Авжеж, Роджере, — підвелася вона, посміхаючись. — Я дуже хочу побачити будинок Енрайта.

Дорогою вона запитала:

— Роджере, у чому річ? Намагаєшся мене підкупити?

Він незворушно сидів на великих сірих подушках свого лімузина, не дивлячись на неї, а потім відповів:

— Я можу зрозуміти тупу зловтіху. Можу зрозуміти зловтіху через необізнаність. Я не можу зрозуміти зумисної мерзоти. Ти, звісно, маєш право писати все, що заманеться. Але це не повинно бути ані через тупість, ані через необізнаність.

— Роджере, ти мене переоцінюєш, — стенула вона плечима і до кінця поїздки не мовила ані слова.

Вони разом проминули дерев’яний паркан, заглибившись у джунглі оголеного металу і дощок, що повинні були стати будинком Енрайта. Її високі підбори легко ступали по забризканих вапном планках, і вона йшла, відхиляючись назад, безтурботно і зухвало-елегантно. Вона зупинилася і подивилася на небо, закуте в металеву раму, небо, що здавалося віддаленішим, ніж завжди, відкинуте вгору довжелезними балками. Вона дивилася на сталеві клітки майбутніх поверхів, на сміливі кути, на неймовірно складну форму, що народжувалася як проста логічна єдність — голий кістяк із повітрям замість стін, голий кістяк холодного зимового дня, готового народитися, багатообіцяльного, немов голе дерево з першими бруньками.

— О, Роджере!

Він поглянув на неї і побачив обличчя, яке можна побачити в церкві на Великдень.

— Я правильно оцінив вас обох, — сухо мовив він. — І тебе, і будинок.

— Доброго ранку, — почула вона за спиною низький сильний голос.

Вона не була вражена, побачивши Рорка. Вона не чула, як він підходив, але було б дивно навіть уявити цей будинок без нього. Вона відчула, що він тут, відразу, як проминула зовнішній паркан, відчула, що ця конструкція — це він, це навіть більше за його тіло. Він стояв перед ними, тримаючи руки в кишенях просторого пальта, простоволосий на цьому холоді.

— Міс Франкон — містер Рорк, — сказав Енрайт.

— Нас колись знайомили, — сказала вона, — у Голкомбів. Якщо містер Рорк пам’ятає.

— Пам’ятаю, міс Франкон, — відповів Рорк.

— Я хотів, щоб міс Франкон це побачила, — пояснив Енрайт.

— Показати вам будівництво? — запитав у них обох Рорк.

— Так, будь ласка, — перша озвалася вона.

Вони разом вирушили оглядати будівництво, і робітники зацікавлено витріщалися на Домінік. Рорк пояснював розташування майбутніх кімнат, систему ліфтів, опалення, конструкції вікон — як пояснював би помічнику підрядника. Вона ставила запитання, і він відповідав.

— Скільки тут кубічних метрів, містере Рорк? Скільки тонн сталі?

— Обережно, міс Франкон, обійдіть ці труби. Обійдіть їх тут. — Енрайт ішов поруч, не підводячи очей і ні на що не дивлячись. Але незабаром запитав:

— Говарде, як загалом справи?

І Рорк усміхнувся, відповідаючи:

— На два дні випереджаємо графік.