Айн Ренд - Джерело

Вони зупинилися, розмовляючи про роботу, наче брати, на мить забувши про неї, про ляскіт гуркітливих машин, що приглушував їхні слова. Вона стояла в серці будови і думала, що якби в неї не було нічого від нього, нічого, крім його тіла, тут вона здобула би решту його, все, що можна побачити і до чого доторкнутися. Ці балки і труби, і конструкції належали йому й не могли належати нікому іншому в світі; як його обличчя, як його душа; це була форма, яку він створив, і те в ньому, що змусило створити саме цю форму; мета і причина водночас, сила мотивації, що промовляла з кожної сталевої лінії, суть людини, яка цієї миті належала їй — тій, яка могла побачити і зрозуміти це.

— Ви втомилися, міс Франкон? — запитав Рорк, дивлячись їй просто в обличчя.

— Ні, — відповіла вона, — ні, зовсім ні. Я міркувала… який тип сантехнічного обладнання ви збираєтеся тут використати, містере Рорк?

За кілька днів, сидячи на краєчку креслярського столу в його кімнаті, вона поглянула на газету, на свою колонку і рядки: «Я відвідала будівництво споруди Енрайта. Мені захотілося, щоб цей будинок розбомбили з літаків. Це був би саме той кінець, якого він вартий. Це значно краще, ніж дивитися, як він старіє і вкривається плямами, оскверняє себе родинними фотографіями, брудними шкарпетками, шейкерами для коктейлів і шкірками грейпфрутів, що порозкидали його мешканці. У Нью-Йорку немає жодної особи, якій можна дозволити жити у цьому будинку».

Рорк підійшов і став біля неї, притиснувшись ногами до її колін. Посміхаючись, він дивився на газету.

— Ти геть спантеличила цим Роджера, — сказав він.

— Він це прочитав?

— Того ранку я саме зайшов до нього в кабінет. Спочатку він обізвав тебе словами, яких я ніколи досі не чув. А потім сказав: «Зачекай хвильку», перечитав статтю, поглянув на мене здивовано, але геть не розлючено і мовив: «Якщо прочитати це, то з одного боку… але з іншого…».

— І що ти відповів?

— Нічого. Знаєш, Домінік, я дуже тобі вдячний, але коли ти перестанеш робити мені такі екстравагантні компліменти? Хтось може це зрозуміти. А тобі це не сподобається.

— Хтось іще?

— Ти знаєш, що я зрозумів усе. З першої ж твоєї статті про будинок Енрайта. Ти хотіла, щоб я зрозумів. Але чи не думаєш ти, що не лише я можу зрозуміти твій спосіб мислення?

— О так. Але ефект — для тебе — буде гірший, якщо вони це второпають. Ти їм менше подобатимешся. Одначе я не знаю, хто перейматиметься тим, щоб зрозуміти. Хіба що… Рорк, що ти думаєш про Еллсворта Тухі?

— Боже праведний, чому я повинен думати про Еллсворта Тухі?

Їй подобалися рідкісні оказії, коли вона зустрічала Рорка на якомусь зібранні, куди його приводили Геллер або Енрайт. Їй подобалося ввічливе безособове «міс Франкон» із його вуст. Вона насолоджувалася нервовою стурбованістю господині та її намаганнями не дозволити їм двом зіштовхнутися чоло в чоло. Вона знала, що люди навколо очікують якогось вибуху, якогось скандального вияву ворожнечі, що ніяк не виникав. Вона не шукала Рорка поглядом, але й не уникала його. Якщо вони опинялися в одній групі людей, то розмовляли одне з одним так, як розмовляли б із будь-ким іншим. Це не потребувало зусиль; це було правильно і по-справжньому; це виправдовувало все, навіть ці зібрання. Їй здавався доречним той факт, що тут, серед людей, вони повинні бути незнайомцями; незнайомцями й ворогами. Вона думала: «Ці люди можуть здогадуватися про чимало речей, що нас пов’язують, мене та його, крім того, хто ми насправді одне для одного». Це робило пам’ятні для неї миті яскравішими, ці миті, незіпсовані поглядами інших людей, їхніми словами, їхніми знанням. Вона думала: немає світу поза ним і мною. Її охоплювало власницьке почуття, що вона його не могла пізнати деінде. Вона ніде так не володіла ним, як у кімнаті з чужинцями, де лише зрідка поглядала на нього. Якщо вона дивилася на нього через кімнату і бачила, як він розмовляє з порожніми, байдужими обличчями, то знеохочено відверталася; якщо обличчя були ворожі, то вдоволено спостерігала якусь мить; сердилася, коли бачила усмішку, теплоту чи доброзичливість на зверненому до нього обличчі. Це не були ревнощі; їй було байдуже, чоловіче чи жіноче то обличчя; зичливість обурювала її так само, як зухвалість.

Її катували своєрідні речі: вулиця, на якій він жив, сходи в його будинку, автівки, що завертали за ріг його кварталу. Машини особливо її обурювали; їй хотілося змусити їх їздити іншою вулицею. Вона дивилася на відро зі сміттям біля сусідніх дверей і гадала, чи стояло воно там, коли він ішов зранку на роботу, чи зауважив він зіжмакану пачку з-під цигарок на купі сміття. Якось на сходовому майданчику вона побачила чоловіка, який виходив із ліфта, і на мить отетеріла: їй завжди здавалося, що Рорк — єдиний мешканець цього будинку. Піднімаючись у маленькому, без обслуги ліфті, вона притулялася до стіни, схрестивши руки на грудях і обіймаючи себе за плечі, й почувалася затишно та інтимно, наче під теплим душем. Вона згадувала про це, коли якийсь джентльмен розповідав їй про останню виставу на Бродвеї, поки Рорк цмулив коктейль у іншому кутку зали, і коли чула, як господиня будинку шепоче до когось: «Боже мій, я не думала, що Ґордон приведе Домінік — я знаю, що Остін розсердиться на мене, бо його приятель, Рорк, теж тут є, ви ж знаєте».