Айн Ренд - Джерело

Якось він випадково зустрів її у ресторані. Побачив, що вона обідає сама і скористався з нагоди. Він підійшов до її столика, маючи намір поводитись, наче давній приятель, який не пам'ятав нічого, крім її неймовірної прихильності. Після багатьох веселих коментарів про його везіння, він запитав:

— Домінік, чому ти не хочеш зі мною бачитися?

— А навіщо нам із тобою бачитися?

— Боже милостивий!.. — мимоволі вирвалося в нього, різко, із присмаком довго стримуваної люті, й він похапцем виправився, всміхнувшись: — Добре, ти не думаєш, що заборгувала мені нагоду віддячити тобі?

— Ти дякував мені. Чимало разів.

— Так, але чи не думаєш ти, що нам варто зустрітися наодинці? Ти не думаєш, що я можу почуватися трішечки… спантеличено?

— Я про це не думала. Але, мабуть, можеш.

— Ну і?..

— Ну і — що?

— Про що йдеться?

— Зараз про… п'ятдесят тисяч доларів, напевно.

— Ти нестерпна.

— Хочеш, щоб я це припинила?

— О, ні! Тобто не…

— Не замовлення. Добре. Ти їх матимеш і надалі. Бачиш? То про що нам спілкуватися? Я роблю дещо для тебе, і ти задоволений, що я це роблю — тому між нами досконале порозуміння.

— Ти кажеш дивні речі! Досконале порозуміння. Це ж і недооцінка, і перебільшення водночас, хіба ні? Ти ж не сподівалася, що я буду проти того, що ти робиш?

— Ні, не сподівалася.

— Утім «згода» — це не те слово, що я відчуваю. Я страшенно вдячний тобі, у мене просто в голові макітриться — мене просто збито з ніг; не ший мене в дурні — я знаю, тобі це не подобається, — але я такий вдячний, що не знаю, як поводитися.

— Чудово, Пітере. Щойно ти мені подякував.

— Знаєш, я ніколи не мав ілюзій, що ти високої думки про мою роботу, що вона цікавить тебе, що ти взагалі її помічаєш. А потім ти… Ось що робить мене таким щасливим і… Домінік, — запитав він, трохи затинаючись, бо це запитання було наче гачок на довгій і прихованій жилці, й він знав, що в цьому чаїлася суть його неспокою, — ти справді думаєш, що я видатний архітектор?

Вона спроквола всміхнулася і сказала:

— Пітере, якби люди почули, що ти це запитуєш, вони реготали б. Надто з того, що це запитуєш ти у мене.

— Так, я знаю, але… чи ти насправді вважаєш так, як про мене кажеш?

— Але ж це дієво.

— Так, але чи саме тому ти обрала мене? Чи тому, що вважаєш здібним?

— Ти продаєшся, наче гарячі пиріжки. Хіба це не доказ?

— Так… Ні… Я про… інше… Я про те, що… Домінік, я хочу нарешті почути, бодай лише раз, що я…

— Послухай, Пітере, за мить я мушу бігти, але перш ніж піти, маю сказати тобі, що, ймовірно, завтра-післязавтра до тебе звернеться місіс Лонсдейл. Запам’ятай, що вона прихильниця «сухого» закону, любить собак, ненавидить жінок, які курять, і вірить у реінкарнацію. Вона хоче будинок, кращий, ніж у місіс Парді — Голкомб його будував, — тому, якщо ти скажеш, що будинок місіс Парді претензійний і що справжня простота коштує значно дорожче, тобі все вдасться. Ти міг би також поговорити з нею про вишивку на канві. Це її хобі.

Він пішов геть, радісно думаючи про будинок місіс Лонсдейл і забувши про своє запитання. Згодом він ображено пригадав про нього, стенув плечима і сказав собі, що найкраще в допомозі Домінік — це її небажання з ним зустрічатися.

Як компенсацію він отримав задоволення, відвідавши збори Ради американських будівельників, що її заснував Тухі. Він не розумів, чому сприймає це як компенсацію, але сприймав саме так, і це заспокоювало. Він уважно слухав, коли Ґордон Прескотт виголосив промову про значення архітектури:

— Отже, притаманна нашому мистецтву велич полягає у тому філософському факті, що ми маємо справу з нічим. Ми створюємо порожнечу, що нею мають пересуватися певні фізичні тіла — назвемо їх для зручності людьми. Порожнечею я називаю те, що зазвичай називають кімнатами. Тому лише недалекі миряни думають, що ми зводимо кам’яні стіни. Ми і близько такого не робимо. Ми зводимо порожнечу, як я щойно довів. Це дозволяє нам дійти висновків астрономічної важливості: через безумовне сприйняття викладеного раніше ми розуміємо, що «відсутність» вища за «присутність». Тобто ми доходимо до сприйняття неприйнятного. Я мушу вкласти це в простіші слова — для ясності: «нічого» — це більше за «щось». Отже, стає зрозуміло, що архітектор у будь-якому разі вищий за каменяра, бо цегла — це другорядна ілюзія. Архітектор — це метафізичний священик, який працює з базовими засадами, який має сміливість зустрітися віч-на-віч із основною концепцією реальності як нереальності — оскільки нічого не існує, він створює ніщо. Якщо це звучить як протиріччя, це, одначе, не доказ слабкої логіки, а доказ вищої логіки, діалектики всього життя і мистецтва. Якщо ви захочете зробити неминучі висновки з цієї базової концепції, то можете дійти до розуміння значно більшої соціологічної важливості. Ви збагнете, що гарна жінка поступається негарній, що освічена людина нижча за неписьменну, багатий — за бідного, фахівець — за некомпетентну людину. Архітектор — це конкретна ілюстрація цього космічного парадоксу. Будьмо скромні перед величною гордістю цього відкриття. Інше — це пустопорожні теревені.