Айн Ренд - Джерело

Він спроектував такий будинок, як вона хотіла. Триповерхова споруда, частково оздоблена мармуром, частково обтинькована, прикрашена ґаргульями та каретними ліхтарями, нагадувала павільйон у парку розваг.

Його ескіз передруковували значно частіше, ніж решту його робіт, за винятком хіба що будівлі «Космо-Слотника». Один коментатор висловив думку, що «Пітер Кітінґ може стати більш ніж просто здібним молодиком, який уміє вдовольнити примхи знуджених магнатів великого бізнесу. Він пірнає в царину інтелектуального експерименту з таким клієнтом, як Лойс Кук». Тухі відгукнувся про будинок як про «грандіозний дотеп».

Але Кітінґа не покидало дивне відчуття, якийсь неприємний осад. Воно невиразно виникало, коли він працював над важливими об'єктами, що йому подобалися; він відчував його у моменти гордості за свою роботу. Не міг означити його конкретно, але знав, що почасти це почуття сорому.

Якось він зізнався в цьому Еллсворту Тухі. Але той розсміявся:

— Тобі це на користь, Пітере. Не можна дозволяти собі звикнути до перебільшеного усвідомлення власної важливості. Немає потреби обтяжувати себе абсолютом.

Домінік повернулася до Нью-Йорка. Вона повернулася без мети, лише тому, що не могла залишатися у своєму заміському будинку більш ніж три дні після останніх відвідин кар'єру. Вона мусила побути в місті; ця потреба стала нагальною, нездоланною і безглуздою. Вона нічого не сподівалася від нього. Але хотіла відчути його вулиці та будинки, що утримували її тут. Прокинувшись зранку, вона почула притлумлений гуркіт автівок надворі внизу; цей звук принизив її, нагадав, де вона опинилася і чому. Вона підійшла до вікна, широко розвела руки, тримаючись за краї рами, неначе обіймаючи фрагмент міста, всі його вулиці й дахи, намальовані на склі між її руками.

Вона виходила і довго гуляла сама. Ходила швидко, тримаючи руки в кишенях старого пальта з піднятим коміром. Переконувала себе, що не сподівається зустріти його. Вона його не шукала. Але мусила бути надворі, бездумно, безцільно блукаючи, іноді годинами.

Вона завжди ненавиділа міські вулиці. Вона бачила обличчя, що пропливали повз, обличчя, які страх зробив схожими одне на одне — страх як спільний знаменник, страх перед собою, страх усіх разом і кожного окремо, страх, через який вони були готові напасти на те, що було святим для котрогось на їхньому шляху. Домінік не могла визначити природи цього страху, але завжди відчувала його присутність. Вона залишалася чистою і вільною для однієї пристрасті — ні до чого не торкатися. Колись їй подобалося вдивлятися в обличчя людей, їй подобалося відчувати безсилля їхньої ненависті, бо в неї не було нічого, що вони могли б забрати.

Вона вже не була вільна. Кожен крок вулицями завдавав їй болю. Вона була прив’язана до нього — як він був прив’язаним до кожної частини цього міста. Він був безіменним робітником на якійсь безіменній роботі, загублений у цьому натовпі, залежний від усіх тих, хто міг завдати йому болю, і вона мусила ділити його з усім містом. Ненавиділа навіть думку про те, що він ходить тротуарами, як інші. Ненавиділа думку про те, що продавець може простягнути йому пачку цигарок через віконечко кіоску. Ненавиділа лікті, які торкаються до його ліктів у вагоні метро. Вона поверталася додому після цих прогулянок, тремтячи, мов у лихоманці. А наступного дня виходила знову.

Коли закінчилася відпустка, Домінік вирушила до редакції «Знамена» із твердим наміром звільнитися. Робота та колонка більше її не цікавили. Вона перервала бурхливі вітання Скаррета: «Я прийшла сказати тобі, що звільняюсь». Він отетеріло подивився на неї і спромігся лише на одне питання: «Чому?».

Це був перший звук із зовнішнього світу, що вона його почула за тривалий час. Вона завжди діяла імпульсивно, пишаючись свободою не пояснювати власних учинків. Зараз вона зіткнулася з «чому?», від відповіді на яке не могла втекти. Вона подумала: «Через нього», бо дозволила йому змінити свій звичний триб життя. Це була ще одна наруга: вона побачила його усмішку — таку ж, як на тій лісовій стежці. У неї не залишалося вибору. Або ухвалити рішення із примусу — вона могла покинути роботу, бо він змусив її захотіти звільнитися; або залишитися і ненавидіти цю роботу, щоб усупереч йому зберегти своє життя незмінним. Останнє було важче.

Вона підвела голову. Сказала: «Це лише жарт, Алво. Просто хотіла побачити, що ти скажеш. Я не звільнюся».