Айн Ренд - Джерело

— Еллсворте… що ти думаєш про Говарда Рорка?

— Рорк? Рорк? — перепитав Тухі. — Хто такий Рорк?

Те, як він надто невинно, надто жартівливо повторював це ім’я з ледь зневажливим запитанням наприкінці, переконало Кітінґа, що Тухі чудово знає це ім’я. Він пояснив:

— Говард Рорк. Ти знаєш, архітектор. Той, що спроектував будинок Енрайта.

— Що? О так, той, хто, врешті-решт, зводитиме будинок Енрайта.

— У сьогоднішній «Хроніці» міститься ескіз.

— Невже? А я ж проглядав «Хроніку».

— І… що ти думаєш про цей будинок?

— Якби там було щось важливе, я запам’ятав би.

— Звісно! — Кітінґ ковтав склади, наче затримував подих на кожному з них: — Це щось жахливе, божевільне! Нічого подібного ніхто ніколи не бачив і не хотів би побачити.

Він наче звільнився від тягаря. Неначе все життя вірив, що в нього невиліковна хвороба, аж зненацька слова найвидатнішого у світі фахівця оголосили його здоровим. Йому хотілося сміятися — вільно, безглуздо, не дбаючи про власну гідність. Йому хотілося говорити.

— Говард — мій приятель, — сказав він радісно.

— Твій приятель? Ти його знаєш?

— Чи знаю я його! Ми ж разом училися у Стентоні, й він три роки винаймав у нас кімнату. Я можу сказати тобі, якого кольору в нього білизна і як він приймає душ — я це бачив!

— Він жив у вашому будинку в Стентоні? — перепитав Тухі. Він говорив якось обережно і чітко. Звуки його голосу лунали тихо, сухо й безповоротно, немов ламалися сірники.

«Це дуже дивно», — подумав Кітінґ. Тухі поставив йому чимало запитань про Говарда Рорка. Але його запитання не мали сенсу. Вони не стосувалися його проектів, не стосувалися архітектури загалом. Це були безглузді особисті запитання — дивно було запитувати таке про людину, про яку ніколи не чув.

— Він часто сміється?

— Дуже рідко.

— Він здається нещасним?

— Ніколи.

— У нього було багато друзів у Стентоні?

— У нього ніколи й ніде не було друзів.

— Він не подобався людям?

— Він нікому не може подобатися.

— Чому?

— Він змушує людей відчувати, що його безглуздо любити.

— Він виходить на люди, випиває, розважається?

— Ніколи.

— Він любить гроші?

— Ні.

— Він вірить у Бога?

— Ні.

— Він багато говорить?

— Дуже мало.

— Чи слухає він, коли інші обговорюють із ним… якісь ідеї?

— Він слухає. Але краще б не слухав.

— Чому?

— Це ображало б менше — якщо ти розумієш, про що я: коли людина тебе так слухає, ти розумієш, що йому твої слова геть байдужі.

— Він завжди хотів бути архітектором?

— Він…

— Пітере, у чому річ?

— Ні в чому. Просто мені щойно спало на думку: як дивно, що я ніколи його про це не запитував. Ось що дивно: неможливо запитати в нього про таке. Він маніяк, коли йдеться про архітектуру. Здається, це так багато для нього важить, що він втрачає людську подобу. Він зовсім не вміє насміхатися із себе — ось тобі приклад людини без почуття гумору, Еллсворте. Важко сказати, що б він робив, якби не захотів стати архітектором.

— Ні, — сказав Тухі. — Важко сказати, що б він робив, якби не міг стати архітектором.

— Він пішов би по трупах. Усіх і кожного. Кожного з нас. Але став би архітектором.

Тухі склав свою серветку, хрусткий маленький квадратик тканини, на колінах; він склав її охайно вздовж і впоперек, і пробігся пальцями по краях, щоб вигострити складку.

— Ти пригадуєш нашу маленьку групу архітекторів, Пітере? — запитав він. — Я готую все для першої зустрічі. Я поговорив із багатьма майбутніми членами, і тобі полестило б те, що вони казали про твою кандидатуру на місце голови.

Вони приємно поспілкувалися ще півгодини. Коли Кітінґ підвівся, Тухі згадав:

— О так. Я розмовляв про тебе з Лойс Кук. Вона невдовзі зв’яжеться з тобою.

— Дуже дякую тобі, Еллсворте. Між іншим, я читаю «Хмарини і пелерини».

— І?

— О, це неймовірно. Ти знаєш, Еллсворте, це… це змушує людину думати інакше, ніж раніше.

— Авжеж, — відповів Тухі. — Інакше.

Він стояв біля вікна, дивлячись на останні сонячні промені цього холодного пообіддя. Потім обернувся і сказав:

— Чудовий день. Імовірно, один з останніх цього року. Пітере, чому б тобі не запросити Кетрін на невеличку прогулянку?

— О, з радістю! — охоче відгукнулася Кетрін.

— Тоді йдіть. — Тухі весело всміхнувся. — Кетрін, що сталося? Ти чекаєш мого дозволу?

Коли вони гуляли разом, коли опинилися на самоті в холодному сяйві вулиць, наповнених останнім сонячним промінням, Кітінґ відчув, що знову ловить себе на думці про те, що саме завжди означала для нього Кетрін — дивне почуття, яке зникало в присутності сторонніх. Він узяв її за руку. Вона забрала руку, зняла рукавичку і переплела свої пальці з його. Зненацька він згадав, що руки пітніють, якщо довго тримати їх разом, і роздратовано пришвидшив ходу. Він думав, що вони прогулюються наче Міккі та Мінні Мауси і, ймовірно, здаються перехожим смішними. Щоб струсити із себе ці думки, він подивився на її обличчя. Вона дивилася перед собою на золоте світло, він бачив її ніжний профіль і ледь уловний натяк на усмішку в кутиках уст, усмішку цілковитого щастя. Але він зауважив, що край її повіки був блідим, і подумав, чи не хвора вона на анемію.