Айн Ренд - Джерело

Вона вже працювала кілька днів, коли раптом в її кабінеті з'явився Еллсворт Тухі.

— Привіт, Домінік, — сказав він. — Щойно почув, що ти повернулася.

— Привіт, Еллсворте.

— Я втішений. Знаєш, у мене завжди було відчуття, що одного ранку ти підеш від нас без жодної причини.

— Відчуття, Еллсворте? Чи надія?

Він дивився на неї, його очі такі ж добрі, його усмішка така ж чарівлива як завжди, але ця чарівність мала відтінок насмішки із себе, неначе він знав, що вона цього не схвалить, і відтінок упевненості, неначе він показував, що завжди дивитиметься так само доброзичливо і чарівливо.

— Знаєш, ти не маєш рації, — сказав він примирливо. — Ти завжди помилялася щодо цього.

— Ні. Я ж не пасую, Еллсворте. Хіба ні?

— Я, звісно, міг би запитати: не пасуєш до чого? Але припустімо, що я цього не запитую. Припустімо, я лише скажу, що люди, які не пасують, теж корисні — так само як ті, які добре допасовані? Тобі так більше сподобається? Звісно, найпростіше сказати, що я завжди був твоїм палким прихильником і завжди ним залишуся.

— Це не комплімент.

— Я чомусь не думаю, що ми колись станемо ворогами, Домінік, якщо це те, чого ти прагнеш.

— Ні, Еллсворте, я не думаю, що ми колись станемо ворогами. Ти найзручніша людина з усіх, кого я знаю.

— Саме так.

— У тому сенсі, який я маю на увазі?

— У будь-якому сенсі.

На столі перед нею лежало ілюстроване недільне видання «Хроніки», розгорнуте на сторінці з малюнком будинку Енрайта. Домінік взяла газету і простягнула її Тухі, примруживши очі у мовчазному запитанні. Він зиркнув на малюнок, потім перевів погляд на її обличчя і знову взявся вивчати ескіз, а потім кинув газету на стіл.

— Незалежний, неначе образа, адже так? — запитав він.

— Знаєш, Еллсворте, думаю, людина, яка це спроектувала, повинна накласти на себе руки. Людина, яка спромоглася створити таку красу, не повинна дозволити це збудувати. Вона не повинна хотіти, щоб ця краса існувала. Але цей чоловік дозволить звести цей будинок, щоб жінки могли розвішувати пелюшки на його терасах, щоб чоловіки могли плювати в ньому на сходи і малювати брудні картинки на стінах. Він віддає його їм і стає частиною них, частиною всього. Він не повинен дозволяти людям, схожим на тебе, дивитися на цей будинок, говорити про нього. Він сплюндрує свою працю першим же словом, що ти про неї скажеш. Він стане гіршим за тебе: ти вчиниш лише маленьку непристойність, а він — блюзнірство. Людина, яка знає, як створити таке, не повинна жити.

— Збираєшся написати про це статтю? — запитав він.

— Ні. Так я повторила би його злочин.

— А поговорити про це зі мною?

Вона глянула на нього. Він приємно всміхався.

— Так, звісно, — сказала вона, — це ж також частина цього злочину.

— Домінік, повечеряймо якось разом, — запропонував він. — Ти ніколи не даєш мені часу надивитися на себе.

На судовому засіданні щодо нападу на Еллсворта Тухі, Стівен Меллорі відмовився називати свої мотиви. Він не зробив жодної заяви. Здавалося, що йому байдуже до вироку. Але Еллсворт Тухі спричинив маленьку сенсацію, добровільно виступивши на захист Меллорі. Він попросив суддю про поблажливість; пояснив, що не має жодного бажання бачити, як буде зруйновано майбутнє та кар’єру Меллорі. Всі в залі суду розчулилися — за винятком Меллорі. Стівен Меллорі слухав і дивився так, наче терпів особливо жорстокі тортури. Суддя засудив його на два роки ув’язнення і відтермінував виконання вироку.

Надзвичайне благородство Тухі жваво обговорювали. Тухі відхиляв усі похвали, весело і скромно. «Мої друзі, — зауважив він, і цю репліку процитували всі газети, — я відмовляюся ставати співучасником фабрики мучеників».

На першому зібранні майбутньої організації молодих архітекторів Кітінґ дійшов висновку, що Тухі наділений чудовим хистом добирати людей, які пасують одне одному. В атмосфері навколо вісімнадцятьох присутніх було щось, чого він не міг визначити, але що давало йому відчуття комфорту і безпеки, що він її не відчував на самоті чи під час будь-яких

інших зборів; і почасти цей комфорт виникав зі знання, що решта присутніх почуваються аналогічно з тієї ж незбагненної причини. Це було відчуття братерства, але не якогось освяченого шляхетного братерства; і це напевне був комфорт, що його відчував кожен із них, — без жодної необхідності бути святим чи шляхетним.

Якби не ця спорідненість, Кітінґа розчарувало би це зібрання. Серед вісімнадцятьох присутніх у вітальні Тухі ніхто не був видатним архітектором, окрім нього самого і Ґордона Прескотта — вбраний у бежевий светр із високим коміром, він поводився трохи зверхньо, хоча й з ентузіазмом. Кітінґ ніколи не чув решти імен. Більшість були початківцями: молоді, бідно вбрані та войовничі. Декотрі були простими креслярами. Була одна жінка-архітектор, яка зводила невеличкі приватні будинки переважно для заможних удів; вона поводилася агресивно, щільно стискала вуста і носила квітку петунії у волоссі. Був там іще хлопчик із чистими наївними очима, нікому не відомий підрядник із грубим невиразним обличчям, висока сухорлява жінка, яка працювала декоратором інтер'єрів, і ще одна жінка, яка не мала конкретного фаху.