Айн Ренд - Джерело

Кітінґ не міг второпати, які саме цілі стояли перед групою, хоча розмовляли всі дуже багато. Жодна розмова не була конкретна, проте всі з них, здавалося, мають той самий підтекст.

Присутні багато розводилися про несправедливість, нечесність, нещадність суспільства до молоді та вимагали в майбутньому, по закінченні коледжу, для кожного гарантованих замовлень. Жінка-архітектор вигукувала короткі репліки про беззаконня багатіїв. Підрядник гаркав, що це суворий світ і що «дружбани мають допомагати одне одному». Хлопчик із невинними очима заявив, що «ми можемо зробити стільки хорошого…». У його голосі лунали нотки відчайдушної щирості, якоїсь недоречної і бентежної. Ґордон Прескотт виголосив, що Гільдія архітекторів Америки стала збіговиськом викопних істот, які не мають жодного уявлення про соціальну відповідальність, й у більшості з них — ані краплини мужності в крові, і що в будь-якому разі настав час вигнати їх копняками. Жінка без конкретного фаху заговорила про ідеали та переконання, хоча ніхто не второпав, які саме.

Пітера Кітінґа одноголосно обрали головою. Ґордона Прескотта обрали заступником голови і скарбником. Тухі відхилив усі запропоновані йому посади. Він виголосив, що діятиме лише як неофіційний радник. Вирішили, що організація називатиметься «Рада американських будівельників», а членство в ній не обмежуватиметься лише архітекторами, а буде відкрите для «суміжних професій» і для «будь-кого, хто всім серцем цікавиться видатною професією архітектора».

Потім виступив Тухі. Він говорив досить довго, стоячи, Тухі спирався на стіл стиснутим кулаком. Його неймовірний голос лунав м’яко і переконливо. Він наповнював кімнату, але слухачам здавалося, що він міг наповнити й римський амфітеатр; було щось тонко улесливе в цьому усвідомленні, у звуках могутнього голосу, стишуваного заради них.

— …отже, друзі мої, архітекторам бракує розуміння соціальної важливості своєї професії. Відсутність цього розуміння зумовлено двома чинниками: антисоціальною природою нашого суспільства і притаманною вам скромністю. Ви звикли думати про себе як про людей, які не мають вищої мети, крім заробітку і насущних життєвих потреб. Хіба не пора, друзі мої, зупинитися і переглянути ваше суспільне становище? З усіх професій саме ваша — найважливіша, не за кількістю грошей, що ви їх можете заробити, не за ступенем мистецького таланту, що здатні його проявити, а за служінням людським спільнотам. Ви ті, хто забезпечує прихисток людству. Пам’ятайте про це, а потім погляньте на наші міста, на наші нетрі, щоб усвідомити, яке титанічне завдання стоїть перед вами. Але щоб відповісти на цей виклик, ви повинні озброїтися широким баченням себе і своєї праці. Ви не найняті лакеї багатіїв. Ви — хрестоносці на захисті незаможних та беззахисних. Нехай нас судять не за тим, хто ми є, а за тим, кому ми служимо. Об’єднаймося цим духом. Будьмо вірні — в усіх розуміннях — цій новій, ширшій, вищій перспективі. Зорганізуймося — гаразд, друзі мої, чи не повинен я так сказати — навколо шляхетної мрії?

Кітінґ жадібно слухав. Він завжди вважав себе лише годувальником, що горбиться, заробляючи хліб насущний, в обраній професії, тому що цього захотіла мати. Приємно було усвідомити, що він значно вищий за це; що його щоденна праця має високе значення. Це було приємно і запаморочливо. Він знав, що решта в кімнаті відчувають те саме.

— …і коли наша суспільна система впаде, ремесло будівельника не зникне під її уламками, а вознесеться до нових вершин і більшого визнання…

Продзеленчав дзвінок у двері. За мить з’явився служник Тухі, притримуючи двері вітальні перед Домінік Франкон.

По тому, як Тухі затнувся на півслові, Кітінґ зрозумів, що Домінік не запрошували або не очікували. Вона всміхнулася до Тухі, кивнула йому і махнула рукою, запрошуючи говорити далі. Він спромігся ледь вклонитися в її бік, трохи більше ніж просто здвигнув брови і продовжив промову. Це було люб’язне привітання, і ця неформальність включала гостю до дружнього кола, але Кітінґу здалося, що воно трохи забарилося. Ніколи досі він не бачив, щоб Тухі пропустив слушну мить.

Домінік сіла в кутку, позаду інших. Кітінґ на якийсь час забув, що потрібно слухати, намагаючись привернути її увагу. Він мусив зачекати, аж поки її очі задумливо обвели кімнату, від обличчя до обличчя, і зупинилися на ньому. Він вклонився і жваво закивав із привітною усмішкою власника. Вона схилила голову — її вії торкнулися до щоки у мить, коли заплющилися очі, — а потім глянула на нього знову. Тривалий час дивилася на нього не всміхаючись, неначе заново відкривала щось у його обличчі. Він не бачив її з весни. Подумав, що вона зараз трохи втомленіша і миліша, ніж у його спогадах.