Айн Ренд - Джерело

Потім він знову повернувся в бік Еллсворта Тухі та прислухався. Слова, що він їх чув, як завжди запалювали його, та до задоволення домішувалася дещиця неспокою.

Він знову зиркнув на Домінік. Вона здавалася чужою у цій кімнаті, на цьому зібранні. Він не міг пояснити чому, але впевненість у цьому була величезна і гнітюча. Річ була не в її вроді, не в її зухвалій елегантності. Але щось робило її сторонньою. Неначе всі вони залюбки оголилися, а людина, яка увійшла цілком одягненою, зненацька примусила їх відчути сором і непристойність власної поведінки. Та вона нічого не робила, просто уважно слухала. Відхилилася назад, схрестивши ноги, і прикурила цигарку. Різким рухом зап'ястка загасила сірника і кинула його в попільничку на столику. Він бачив це, і йому здалося, наче цієї миті вона жбурнула цього сірника в їхні обличчя. Подумав, що це безглузде припущення. Але зауважив, що Еллсворт Тухі під час своєї промови жодного разу не поглянув на Домінік.

Коли збори закінчилися, Тухі поспішив до неї.

— Домінік, люба моя! — радісно промовив він. — То я можу вважати себе щасливим?

— Якщо хочеш.

— Якби я знав, що ти зацікавишся, я надіслав би тобі особливе запрошення.

— Але ж ти не подумав, що я зацікавлюся?

— Ні, правду кажучи. Я…

— Ти помилився, Еллсворте. Недооцінив моїх репортерських інстинктів. Я ніколи не пропускаю новин. Нечасто випадає нагода спостерігати, як народжується кримінальний злочин.

— Домінік, про що це ти? — різко запитав Кітінґ.

Вона обернулася до нього.

— Привіт, Пітере.

— Ти, звісно, знайома з Пітером Кітінґом? — усміхнувся Тухі.

— О так. Пітер колись був закоханим у мене.

— Домінік, ти вжила неправильний час, — сказав Кітінґ.

— Пітере, не варто серйозно ставитися до того, що каже Домінік. Вона й не хоче, щоб ми серйозно до цього ставилися. Домінік, ти хочеш приєднатися до нашої маленької групи? Твої професійні вміння дають тобі повне право на це.

— Ні, Еллсворте. Я не хочу приєднуватися до вашої маленької групи. Насправді, щоб таке зробити, мені бракує ненависті до тебе.

— Чому ти це не схвалюєш? — гаркнув Кітінґ.

— Ну що ти, Пітере! — без пауз між словами відповіла вона. — Звідки в тебе такі думки? Я аж ніяк не проти. Адже так, Еллсворте? Гадаю, що це корисна і, вочевидь, потрібна ініціатива. Це саме те, чого ми всі потребуємо — і заслуговуємо.

— Ми можемо сподіватися на твою присутність на наступних зборах? — запитав Тухі. — Приємно мати такого тямущого слухача, який геть нічому не перешкоджатиме — я про наступні збори.

— Ні, Еллсворте. Дякую. Я прийшла лише з цікавості. Ти зібрав тут цікаве товариство. Юні будівельники. Між іншим, чому ти не запросив чоловіка, який спроектував будинок Енрайта — як там його звати? — Говарда Рорка?

Кітінґ відчув, як стиснулися його щелепи. Але вона невинно дивилася на них і сказала це так легко, тоном побіжного зауваження… «Мабуть, — думав він, — вона не мала на увазі… чого?» — запитував він сам у себе і додавав: «Не мала на увазі нічого такого, про що цієї миті подумав я, нічого такого, що мене налякало б».

— Я не мав приємності познайомитися з містером Рорком, — похмуро відповів Тухі.

— Ти його знаєш? — запитав Кітінґ.

— Ні, — відповіла вона. — Я лише бачила ескіз будинку Енрайта.

— І? — наполягав Кітінґ. — Яка твоя думка?

— Я про це не думаю.

Потім вона повернулася і вийшла, Кітінґ її супроводжував. Він розглядав її в ліфті, коли вони спускалися вниз. Він побачив її руку в щільній чорній рукавичці, що тримала за кутик сумочку. М’яка недбалість її пальців здавалася зухвалою і водночас привітною. Він знову відчув себе переможеним.

— Домінік, скажи, навіщо ти прийшла сюди?

— О, я давно ніде не була, тому й вирішила почати звідси. Знаєш, коли я йду плавати, то не люблю катувати себе, поступово занурюючись у холодну воду. Я відразу пірнаю, і це страшенно неприємно, але потім відразу стає легше.

— Про що ти? Що поганого у цьому зібранні? Урешті-решт, ми не плануємо нічого певного. Ми не маємо жодної програми дій. Я навіть не знаю, навіщо ми там.

— Саме це, Пітере. Ви навіть не знаєте, навіщо ви там.

— Це лише гурт товаришів, які хочуть бути разом. Спілкуватися. Кому це зашкодить?

— Пітере, я втомилася.

— Добре, чи твій сьогоднішній візит означає принаймні, що ти покинула своє відлюддя?

— Так. Лише це… Моє відлюддя?

— Я весь час намагався зв'язатися з тобою, ти ж це знаєш.

— Невже?

— Я повинен розповісти тобі, який радий бачити тебе знову?