Айн Ренд - Джерело

Лойс Кук сиділа на підлозі посеред своєї вітальні, схрестивши ноги по-турецькому і демонструючи свої великі голі коліна, сірі панчохи, перехоплені підв'язками, і край блякло-рожевих панталон. Пітер Кітінґ вмостився на краєчку обтягнутого фіолетовим атласом шезлонга. Ніколи досі він не почувався так ніяково під час першої зустрічі з клієнтом.

Лойс Кук виповнилося тридцять сім. Вона наполегливо заявляла, у приватних розмовах та публічно, що їй шістдесят чотири. Усі повторювали це, як ексцентричний жарт, що створював навколо її імені невиразне враження вічної молодості. Вона була висока, худорлява, вузькоплеча, але стегнаста. Мала витягнуте, жовтаве обличчя і близько посаджені очі. Волосся падало на вуха масними пасмами. Нігті були поламані. Лойс Кук мала обурливо недоглянутий вигляд, але це нехлюйство було таке ж показне і ретельно обдумане, як ошатна доглянутість — і слугувало тій самій меті.

Вона безперервно говорила, гойдаючись вперед і назад на підборах:

— …так, у Бавері. Приватна резиденція. Храм у Бавері. У мене є ділянка, я її захотіла і купила, отак просто, чи то мій телепень-юрист купив її для мене, ви мусите познайомитися з моїй юристом, у нього тхне з рота. Не знаю, скільки ви мені коштуватимете, але це не має значення, гроші — це банально. Капуста теж банальна. У будинку повинно бути три поверхи і вітальня з кахляною підлогою.

— Міс Кук, я прочитав «Хмарини і пелерини», і це стало для мене духовним одкровенням. Дозвольте мені зарахувати себе до тих обраних, які розуміють сміливість та надзвичайність того, що ви досягнули самостійно, тоді коли…

— Ох, облиште це лайно, — перебила міс Кук і підморгнула йому.

— Але я справді так думаю, — сердито відрізав він. — Мені сподобалася ваша книжка. Я…

Вона нудьгувала.

— Це так банально, — протягнула вона, — коли тебе розуміє кожен.

— Але містер Тухі сказав…

— О так, містер Тухі, — її очі стали пильні, нахабно винні, наче очі дитини, яка щойно утнула якийсь огидний маленький вибрик. — Містер Тухі. Я очолюю гурт молодих письменників, і містер Тухі дуже в нас зацікавлений.

— Справді? — запитав він радісно. Це був перший очевидний зв’язок між ними. — Це дуже цікаво, бо містер Тухі також збирає невеличкий гурт молодих архітекторів, і він був досить люб’язним, щоб подумати про мою кандидатуру на посаду голови.

— О, — мовила вона і знову підморгнула. — Один із нас?

— Із кого?

Він не знав, чим саме, але знав, що розчарував її. Вона розреготалася. Сиділа, уп’явшись у нього очима, і невимушено реготала йому в обличчя, сміючись не доброзичливо і не весело.

— Що за… — він стримався. — Міс Кук, що сталося?

— О Боже! — сказала вона. — Ви такий солодкий. Солодкий хлопчик — і такий гарненький!

— Містер Тухі — видатна людина, — сердито вимовив він. — Він най… найшляхетніша особистість, яку я колись…

— О містер Тухі — прекрасна людина. — Її голос звучав дивно, у ньому не було жодної поваги. — Мій найкращий товариш. Найпрекрасніша людина у світі. Є світ і є містер Тухі — як закон природи. Крім того, подумайте лишень, як вдало це римується: Тухі-непрухи-міщухи-лепетухи. Але він святий. Це велика рідкість. Така ж рідкість, як геній. Я — геній. Я хочу вітальню без вікон. Жодних вікон, пам’ятайте про це, коли проектуватимете. Жодних вікон, кахляна підлога і чорна стеля. І ніякого струму. Я не хочу електричного освітлення у моєму будинку, лише гасові лампи. Гасові лампи, каміни й свічки. До біса Томаса Едісона! Між іншим, а хто це?

Її слова непокоїли не так, як її посмішка. Це не була усмішка, це був постійний посміх, що піднімав кутики великого рота, роблячи її схожою на хитре, розпусне бісеня.

— І, Кітінґ, я хочу, щоб будинок був потворним. Приголомшливо потворним. Я хочу, щоб це був найпотворніший будинок у Нью-Йорку.

— Найпотворніший, міс Кук?..

— Серденько, прекрасне таке банальне!

— Так, але… але… добре, я не бачу, як можу дозволити собі…

— Кітінґ, де ваша відвага? Чи ви не здатні на викличний жест? Усі вони працюють так важко і борються, і страждають, намагаючись створити красу, намагаючись перевершити одне одного в красі. Переплюньмо їх усіх! Дамо їм чосу! Знищмо їх одним ударом. Будьмо богами. Будьмо мерзенними.

Він погодився на замовлення. За кілька тижнів Кітінґ перестав ніяковіти, згадуючи про неї. Хоч би де він згадував про свою нову роботу, скрізь бачив поштиве зацікавлення. Це була весела, але сповнена поваги цікавість. Ім'я Лойс Кук добре знали у найкращих вітальнях, що він їх відвідував. Назви її книжок спалахували в розмові, наче діаманти в інтелектуальній короні промовця. У голосах, які їх називали, завжди бриніла нотка виклику, наче промовець був страшенним відчайдухом. Ця відважність усіх задовольняла; вона ніколи не збурювала протиріч. Як на письменницю, твори якої не продавалися, її ім'я було на диво відоме і шановане. Лойс Кук була прапороносицею інтелектуального та бунтівного авангарду. Одначе Кітінґ не міг до кінця второпати, проти кого цей бунт. Чомусь він волів цього не знати.