Айн Ренд - Джерело

Він потягнувся по черговий тост і побачив, що на краю столу мати залишила для нього чималий стос недільних газет. Він підсунув його до себе, почуваючись у цей момент достатньо сильним, упевненим у своїй таємній духовній величі, готовим кинути виклик усьому світові, що містився у цьому стосі газет. Витягнув випуск із фотогравюрами і закам'янів. Він побачив підпис над репродукцією ескізу:

Будинок Енрайта, Говард Рорк

Він не мусив бачити назви ілюстрації або власноручного підпису автора в кутку малюнка; він знав, що ніхто інший не зміг би вимислити такий будинок, і впізнав стиль креслення, спокійний і водночас бунтівний, лінії олівця, що нагадували лінію високої напруги на папері, витончені й невинні на вигляд, але такі, що не підпускали до себе. Це була будівля на розлогих просторах Іст-Ріверу. На перший погляд, вона здалася йому не будинком, а брилою гірського кришталю, що здіймається вгору. Тут був той самий суворий математичний порядок, що тримає вкупі безладний, фантастичний виріст. Прямі лінії і чіткі кути, простір, немовби розітнутий ножем, надавали споруді гармонії і зграбності ювелірного виробу. Неймовірна різноманітність форм, кожна з яких була неповторна, але природно перетікала в наступну, забезпечувала цілісність; майбутні мешканці отримували не квадратні клітки у нагромадженні квадратних кліток, а окремі будинки, поєднані з рештою, неначе скупчення кристалів на камені. Кітінґ дивився на креслення. Він давно вже знав, що саме Говарда Рорка оберуть для будинку Енрайта. Згадки про Рорка кілька разів з'являлися в газетах; не завжди, але всіх їх можна було підсумувати так: «певного молодого архітектора було обрано зводити будинок Енрайта, ймовірно, це цікавий молодий архітектор». Під малюнком було зазначено, що будівництво розпочнеться незабаром. «Гаразд, — подумав Кітінґ, відкинувши газету, — і що тепер?» Газета впала біля чорно-червоної книжечки. Він глянув і невиразно відчув, що Лойс Кук була його захистом від Говарда Рорка.

— Ох, — стенула плечима місіс Кітінґ. — Ага.

Вона стояла в нього за спиною. Чепурна шовкова сукня надто щільно обтискала її, дозволяючи побачити цупкий корсет; маленька шпилька мерехтіла в неї біля горла — занадто маленька, щоб навести на думку, начебто її оздоблено справжніми діамантами. Місіс Кітінґ була схожа на нову квартиру, в яку вони нещодавно переїхали: відверто дорогу. Інтер'єр квартири став першою фаховою роботою Кітінґа для себе. Він обставив помешкання новими меблями у нововікторіанському стилі, консервативними та статечними. Над каміном вітальні висів старовинний олійний портрет, що хоч і не був таким, але скидався на зображення славетного предка.

— Піті, серденько, я ненавиджу підганяти тебе недільного ранку, але, може, вдягнешся? Мені пора бігти, а я боюся, що ти забудеш про час і запізнишся. Як люб'язно, що містер Тухі запросив тебе до себе додому!

— Так, мамо.

— Будуть якісь знамениті гості?

— Ні. Жодних гостей. Але там буде ще одна людина. Не знаменитість. — Вона очікувально подивилася на нього, і він додав: — Там буде Кеті.

Здавалося, це ім'я не справило на неї жодного враження. Віднедавна її охопила дивна самовпевненість, неначе шар жиру, крізь який ця особиста проблема вже не проникала.

— Просте сімейне чаювання, — пояснив Кітінґ. — Так він сказав.

— Дуже мило з його боку. Я впевнена, що містер Тухі — дуже мудра людина.

— Авжеж, мамо.

Він нетерпляче підвівся і пішов до своєї кімнати.

Кітінґ уперше відвідав славетний готель-пансіонат, куди нещодавно переїхали Кетрін та її дядько. Він не звернув особливої уваги на апартамент, запам’ятав лише, що був він простим, дуже чистим і вишукано скромним, що там було багацько книжок і лише кілька картин, але всі оригінальні та цінні. Ніхто не запам’ятовував помешкання Еллсворта Тухі, лише його господаря. Цього недільного пообіддя він був у темно-сірому костюмі, бездоганному, наче мундир, і в хатніх капцях із чорної шкіри та з червоною облямівкою; капці збиткувалися зі стриманої елегантності костюма, і все-таки довершували цю елегантність як відважна противага їй. Він сидів на широкому низькому стільці, начепивши на обличчя вираз обережної доброзичливості, такої обережної, що Кітінґ і Кетрін часом почувалися нікчемними мильними бульбашками.

Кітінґові не сподобалося, як Кетрін сиділа на стільці — згорбившись і незграбно зсунувши докупи ноги. Він не хотів, щоб вона третій сезон поспіль носила один костюм, але вона це робила. Вона витріщалася на якусь цятку посередині килима. Кеті рідко дивилася на Кітінґа. На дядька вона не дивилася взагалі. Кітінґ не виявив ані сліду того радісного захоплення, з яким вона завжди говорила про Тухі та яке він очікував побачити в присутності дядька. У Кетрін з’явилося щось важке, безбарвне, що її дуже втомлювало.