Примо Леви - Чи це людина

Проте у цьому моєму теперішньому напарникові, який разом зі мною тягне нині той самий тягар, я, правду кажучи, не відчуваю ні ворога, ні суперника.

Це Нуль Ахтцен. Інакше його й не називають, тільки Нуль Вісімнадцять, останні три цифри його номера за списком — немов усі усвідомили, що тільки людина гідна мати ім’я, а Нуль Ахтцен більше не людина. Гадаю, він і сам вже забув своє ім’я, бо поводиться так, ніби це правда. Коли він говорить, коли дивиться, складається враження, що всередині він порожній, не більш, ніж оболонка, як рештки комах, які іноді бачиш на березі ставків — зачепившись ниткою об камінь, вони ворушаться на вітрі.

Нуль Ахтцен дуже молодий, а це вельми небезпечно. Не тільки тому, що молодь гірше за дорослих переносить втому і недоїдання, а насамперед тому, що тут, аби вижити, потрібен великий досвід боротьби кожного проти всіх, яким молоді володіють рідко. Нуль Ахтцен навіть не надто ослаб, але всі уникають працювати з ним. Усе йому вже настільки збайдужіло, що він більше не дбає про те, щоб уникати зайвого зусилля та побоїв чи шукати їжу. Він виконує всі накази, які отримує, і можна передбачити, що коли його пошлють на смерть, він піде з такою ж цілковитою байдужістю.

У нього немає тієї рудиментарної хитрості тяглових коней, які зупиняються трохи раніше, ніж виснажаться остаточно — він тягне, носить чи штовхає, поки вистачає сил, а тоді раптом падає, без жодного слова попередження, не підносячи від землі сумних і тьмяних очей. Він нагадує мені тих їздових собак з книжок Джека Лондона, які надриваються до останнього подиху і конають на дорозі.

А що всі ми намагаємось уникнути зайвих зусиль усіма способами, Нуль Ахтцен є тим, хто працює більше за всіх. Через це, а ще тому, що він є небезпечним напарником, ніхто не хоче з ним працювати; зрештою, ніхто не хоче працювати й зі мною, бо я слабкий і незграбний, тому часто трапляється, що ми опиняємось в парі.

Коли ми черговий раз повертаємося порожняком зі складу, ледь переставляючи ноги, дорогу нам з коротким свистом перепиняє локомотив. Раді з цієї вимушеної перерви, ми з Нулем Ахтценом зупиняємось; згорблені й обдерті, ми чекаємо, коли перед нами перестануть повільно пропливати вагони.

… Deutsche Reichsbahn [13] Німецька державна залізниця ( нім. ). . Deutsche Reichsbahn. SNCF [14] Національна компанія французьких залізниць ( франц. ). . Два величезні російські вагони, з погано затертим серпом і молотом. Deutsche Reichsbahn . Аж тут — Cavalli 8, Uomini 40, Tara, Portata [15] Коней 8, Людей 40, Тара, Вантажність ( італ. ). — італійський вагон… Залізти туди, забитися в куток, добре сховавшись за вугіллям, і сидіти там нерухомо й мовчки, у темряві, слухаючи безконечний ритм колії, який заглушає голод і втому; аж поки у певну мить потяг не зупиниться, і я не відчую тепле повітря й запах сіна, а тоді вийду з вагону на сонце, ляжу на землю й цілуватиму її, як пишуть в книжках — зануривши лице в траву. І пройде якась жінка і спитає мене італійською: «Хто ти?», і я їй все розкажу, італійською, і вона зрозуміє, і дасть мені їсти, і дозволить поспати. І не повірить у те, що я їй кажу, а я покажу їй номер на руці, і тоді вона повірить…

…Кінець. Проїхав останній вагон і, немов після підняття завіси, перед очима нам забовваніла гора чавунних підпор, на цій горі стоїть капо з палицею в руці, а наші виснажені товариші сновигають парами туди-сюди.

Краще не мріяти, бо усвідомлення, яке приходить з пробудженням, ще більше загострює страждання. Але таке буває з нами рідко, і мрії ці тривають недовго — ми просто втомлені тварини.

Ми знову біля підніжжя гори чавуну. Міша з Галичанином піднімають підпору і грубо звалюють її нам на спину. Їхнє робоче місце не таке виснажливе, тому вони щосили демонструють своє завзяття, щоб зберегти його: кричать на товаришів, які баряться, підганяють, кваплять, нав’язують непосильний ритм роботи. Мене це обурює, хоч я вже знаю, що це звичайний порядок речей, коли привілейовані гноблять непривілейованих: на цьому людському законі тримається соціальна структура концтабору.

Цього разу моя черга йти спереду. Підпора важка, але дуже коротка, тому з кожним кроком я відчуваю, як Нуль Ахтцен наступає мені на п’яти, бо він неспроможний або не намагається іти зі мною в крок.

Двадцять кроків, ми дійшли до колії, треба переступити через кабель. Вантаж лежить якось незручно, весь час сповзає з плеча. П’ятдесят кроків, шістдесят. Ось двері складу, ще така ж відстань — і ми покладемо вантаж на землю. Годі, більше не можу, вантаж тепер вже лежить мені цілковито на руці; не можу довше витримати болю і зусилля, кричу, намагаюсь обернутися — обертаюсь і враз бачу, як Нуль Ахтцен зашпортується і кидає підпору.