Примо Леви - Чи це людина

Усі ми працюємо, крім хворих (навіть для того, щоб тебе визнали хворим, потрібен неабиякий багаж знань і досвіду). Щоранку ми, вишикувавшись, виходимо з табору на фабрику Буна, і щовечора, вишикувавшись, повертаємось. Для роботи нас ділять на приблизно двісті арбайтскоманд, кожна з яких нараховує від п’ятнадцяти до ста п’ятдесяти людей на чолі з капо. Бувають добрі і погані команди; більшість команд працюють на транспорті, і це робота досить важка, особливо взимку, хоча б тому, що працюєш завжди надворі. Є також команди спеціалістів (електриків, ковалів, мулярів, зварювальників, механіків, бетонувальників та ін.), кожен з них приписаний до конкретної майстерні або цеху Буни, і вони прямо підпорядковані цивільним майстрам, переважно німцям або полякам; але це стосується, звісно, тільки робочого часу — протягом решти дня до спеціалістів (всього їх не більше ніж триста чи чотириста осіб) ставляться так само, як до звичайних робітників. Про призначення окремих людей у різні команди дбає спеціальна табірна контора, Arbeitsdienst , служба праці, яка перебуває у постійному контакті з цивільною дирекцією Буни. Служба праці приймає рішення на підставі невідомих критеріїв, а часто явно за протекцією або за підкуп, тому той, хто вміє роздобути їжу, фактично може мати певність, що отримає призначення на добру посаду в Буні.

Розклад роботи змінюється залежно від пори року. Усі години світлового дня є робочими; тому мінімум робочих годин взимку (від 8 до 12 та від 12:30 до 16 години) збільшується до максимуму влітку (від 6:30 до 12 та від 13 до 18 години). Гефтлінги в жодному разі не можуть працювати у темні години або в густий туман, але у дощ чи сніг (що бувало дуже часто) чи коли дме суворий карпатський вітер вони працюють у звичайному режимі; усе це пов’язано з тим, що темрява або туман можуть дати нагоду для спроб втечі.

Що друга неділя є звичайним робочим днем; у так звані вихідні неділі в’язні в Буні не працюють, а натомість займаються роботою з утримання табору, тому дні реального відпочинку бувають тут надзвичайно рідко.

Таким буде наше життя. Щодня, за наперед встановленим ритмом, Ausrücken і Einrücken , виходити і повертатися; працювати, спати і їсти; хворіти, одужувати або вмирати.

…І доки? Але старожили сміються з цього питання — по ньому впізнають новаків. Сміються і не відповідають — для них уже багато місяців, багато років проблема далекого майбутнього геть поблякла, втратила будь-яку гостроту супроти набагато нагальніших і конкретніших проблем близького майбутнього: скільки їжі дістанеться нині, чи буде сніг, чи доведеться розвантажувати вугілля.

Якби ми мислили раціонально, нам би довелося змиритися з тою очевидною річчю, що доля наша абсолютно невідома, що будь-яке припущення довільне і цілковито позбавлене реальної основи. Але коли на карту поставлена власна доля, люди мислять раціонально дуже рідко; у будь-якому випадку вони вибирають між крайнощами — залежно від вдачі, одні з нас відразу ж дійшли до переконання, що все втрачено, що тут неможливо жити і що кінець їхній безсумнівний і близький; інші ж воліють дотримуватися думки, що хоч яке важке життя нас чекає, спасіння все ж можливе і воно не за горами, і якщо нам стане віри й сили, ми ще побачимо свої домівки і своїх близьких. Межа між цими двома категоріями, песимістами та оптимістами, була, зрештою, не дуже чітка — не тому, що багато хто байдужий до всього, а радше тому, що забувши про логічність та послідовність, більшість коливається між цими двома крайніми позиціями залежно від того, з ким вони в цю мить розмовляють.

І ось я на дні. Дуже легко можна миттю стерти і минуле, і майбутнє, якщо потреба припирає. Через п’ятнадцять днів після прибуття я вже відчуваю звичний для цих місць хронічний голод, голод, невідомий вільним людям, який спричиняє нічні страхіття і таїться у всіх членах наших тіл; я вже вмію берегтися від крадіжок, ба більше — знайшовши десь ложку, шматок мотузки, ґудзик, якими я можу заволодіти, не ризикуючи бути покараним, я кладу їх до кишені і вважаю за повним правом своїми. На верхній частині стопи в мене вже утворились затерплі виразки, які ніколи не загояться. Штовхаю вагони, копаю лопатою, мокну під дощем [10] Пор. Данте. Пекло, VI, 54 . , тремчу від вітру; саме моє тіло вже не моє; у мене роздутий живіт і вихуділі кінцівки, обличчя вранці набрякле, а ввечері — запале; у декого з нас жовта шкіра, в інших — сіра: коли ми не бачимось три-чотири дні, потім ледве впізнаємо один одного.