Примо Леви - Чи це людина

Ми досить швидко зрозуміли, що мешканці концтабору розділені на три категорії: карні злочинці, політичні та євреї. Усі в смугастому одязі, усі належать до гефтлінгів, але злочинці біля пришитого до куртки номера мають зелений трикутник, політичні — червоний, а євреї, яких переважна більшість, мають єврейську зірку, червону і жовту. Є й есесівці, але їх мало і вони перебувають переважно за межами табору, тут їх видно лише зрідка; нашими реальними хазяями є зелені трикутники, які мають над нами всю владу, а ще приналежні до інших категорій, які погоджуються допомагати їм — і таких немало.

І ще одного ми тут навчилися — більш чи менш швидко, залежно від вдачі кожного: відповідати « Jawohl » [8] Так точно! ( нім. ) , ніколи нічого не питати, завжди вдавати, що зрозумів. Ми навчились цінувати їжу; тепер ми теж ретельно вишкрібаємо дно казанка, поївши, і тримаємо його під підборіддям, коли їмо хліб, щоб не погубити крихт. Тепер ми теж знаємо, що це не все одно — дістати черпак баланди з поверхні чи з дна бачка, і вже можемо прикинути, судячи з ємності різних бачків, куди вигідніше ставати в чергу по юшку.

Ми навчилися, що все може знадобитися: залізний дріт, щоб скріпити собі черевики, ганчірки, щоб зробити собі онучі, папір, щоб утеплити собі, хоч це й не дозволено, куртку від холоду. З другого боку, ми зрозуміли, що у нас можуть вкрасти будь-що, а навіть точно вкрадуть, якщо тільки послабити увагу, і щоб уникнути цього, нам довелося опанувати мистецтво спати, поклавши голову на загорнене в куртку все наше добро, від казанка до черевиків.

Ми вже великою мірою знаємо правила концтабору, які є неймовірно складними. Заборон тут без ліку: заборонено наближатися менш як за два метри до колючого дроту; спати в куртці або без трусів, або в шапці; користуватися певними вмивальнями або нужниками, які є nur für Kapo або nur für Reichsdeutsche [9] «Тільки для капо», «Тільки для райхсдойчів» ( нім. ). ; не йти в душ у призначені дні і йти в душ в інші дні; виходити з бараку в незастебнутій куртці або з піднятим коміром; запихати собі під одяг для утеплення папір або солому; вмиватися, не роздягнувшись до пояса.

Безконечними і безглуздими є ритуали, які треба виконувати: щоранку треба застеляти «ліжко», щоб воно було досконало рівне і гладке; намазувати огидні, заболочені дерев’яні шкарбани призначеним для цього шмаровидлом, зішкрябувати з одягу плями від болота (натомість плями від фарби, мастила та іржі дозволені); ввечері треба пройти перевірку на вошивість і на те, чи помиті ноги; у суботу необхідно поголити обличчя і голову, полатати самому або дати полатати порваний одяг; у неділю пройти загальну перевірку на коросту і контроль наявності ґудзиків на куртці, яких має бути п’ять.

Крім того, безліч обставин, у звичайному житті незначних, тут становлять проблему. Коли відростають нігті, їх треба вкоротити, а зробити це можна лише зубами (для нігтів на ногах досить тертя з взуттям); коли відірветься ґудзик, треба вміти причепити його залізним дротом; ідучи в нужник або вмивальню, треба все забирати зі собою, носити все з собою завжди, куди б і коли б не йшов, а поки вмиваєшся, треба затиснути згорток з одежею між колінами — інакше його вмить украдуть. Якщо взуття натирає, треба ввечері з’явитися на церемонію заміни взуття — і тут випробовується досвідченість індивіда: посеред неймовірної тисняви треба вміти з першого погляду вибрати один черевик (не пару, а саме один черевик), який підійде, бо, вибравши один раз, другого шансу не дістанеш.

Не думайте, що у табірному житті взуття є якимось другорядним чинником. Смерть починається з взуття: для більшості з нас воно виявилось справжнім знаряддям тортури — після кількох годин маршу черевики натирали ноги до пекучих ран, які неминуче нагноювались. Той, хто від цього потерпає, змушений ходити так, немов на ногах у нього кайдани (якраз це і є причиною чудернацької ходи того полчища привидів, яке щовечора повертається маршовим кроком у концтабір); він всюди приходить останнім і всюди його б’ють; він не може втекти, коли за ним женуться; його стопи опухають, а що більше вони пухнуть, то нестерпнішим стає тертя з деревом підошви та тканиною черевика. Тоді єдиний вихід — шпиталь; але лягти у шпиталь з діагнозом «dicke Füsse» (опухлі стопи) надзвичайно небезпечно, бо всі, а особливо есесівці, добре знають, що від цієї хвороби тут одужати неможливо.

І при цьому всьому ми ще й не згадували про роботу, яка у свою чергу оповита заплутаними законами, заборонами і проблемами.