Примо Леви - Чи це людина

Nach dem Abort, vor dem Essen

Hände waschen, nicht vergessen [12] «Після вбиральні, перед їдою / руки не забудь помити свої» (пер . з нім. ). .

Багато тижнів я вважав ці заклики до гігієни виключно проявами тевтонської дотепності, у стилі того діалогу про протикиловий бандаж, який відбувся після нашого прибуття у концтабір. Але потім я зрозумів, що їхні незнані автори, може, й несвідомо, висловили деякі важливі істини. Щоденне миття в брудній воді запльованого умивальника практично нічого не дає тут для чистоти та здоров’я; але воно дуже важливе як прояв ще збереженої життєвої снаги і необхідне як засіб для морального виживання.

Мушу зізнатися: вже після одного-єдиного тижня ув’язнення у мене зник інстинкт охайності. Я знехотя тиняюсь по умивальні, а от Штайнлауф, мій майже п’ятдесятилітній приятель, роздягнувшись до пояса, щосили, хоч і майже без результату, бо не має мила, тре собі шию і плечі. Штайнлауф бачить мене, вітається і суворо питає навпростець, чому я не миюся. Навіщо мені митись? хіба я почуватимусь краще, ніж тепер? більше комусь сподобаюсь? проживу на один день, на одну годину довше? Навпаки, проживу менше, бо миття — це робота, витрата сил і тепла. Хіба Штайнлауф не знає, що після півгодини розвантажування мішків з вугіллям будь-яка різниця між ним і мною зникне? Що більше я про це думаю, то більше мені здається, що вмивання у нашому становищі — безглуздя, а навіть легковажність, механічна звичка, чи ще гірше — тужне повторення мертвого ритуалу. Усі ми помремо, ось-ось помремо; якщо між підйомом і роботою у мене є десять хвилин, я хочу використати їх для іншого — закриюся у собі, щоб підбити підсумки, або ж подивлюсь на небо і подумаю, що, можливо, я бачу його востаннє; або ж скористаюся з них, щоб трохи просто пожити, дозволити собі розкіш якоїсь миті безділля.

Але Штайнлауф незгоден зі мною. Він уже вмився і тепер витирається полотняною курткою, яку до того тримав згорнутою між коліньми і яку потім одягне на себе, а тим часом, не зупиняючись, читає мені справжнісіньку лекцію.

Мені вже забулися — і мене це болить — його прямі і ясні слова, слова колишнього сержанта австро-угорської армії Штайнлауфа, залізний хрест у війні 1914–1918 років. Мене це болить, бо його просту бесіду доброго вояка, висловлену трохи невпевненою італійською, мені доведеться виразити своєю мовою людини недовірливої. Але сенс їх був такий, і його я не забув ні тоді, ні пізніше: якраз тому, що концтабір — це велетенська машина, яка має перетворити нас на тварин, тваринами нам ставати не можна; у цьому місці теж можна вижити, і тому треба хотіти вижити, щоб розповісти, щоб донести свідчення; а щоб вижити, важливо намагатися врятувати бодай кістяк, бодай каркас, бодай форму цивілізованості. Ми — раби, позбавлені будь-яких прав, беззахисні перед будь-якою сваволею, приречені на майже певну смерть, але у нас ще залишилась одна здатність, і її ми мусимо захищати що стане сили, бо вона у нас остання: здатність не давати своєї згоди. Тому ми повинні вмиватися брудною водою без мила і витиратися курткою. Повинні чистити взуття, але не тому, що так велять правила, а щоб зберегти гідність і пристойність. Ми мусимо ходити прямо, не човгати дерев’яними підошвами, але не тому, щоб віддати належне прусській дисципліні, а щоб залишитися живими, щоб не починати вмирати.

Ось що сказав мені Штайнлауф, людина доброї волі; такі речі дивно було чути моїм вухам, бо вони вже відвикли від такого, я зрозумів і сприйняв їх лише почасти, поєднавши з простішою, гнучкішою і поміркованішою мудрістю, якою століттями користуються люди по цей бік Альп і згідно з якою, крім усього іншого, немає більшого марнославства, ніж намагатися засвоїти в цілості моральні істини, створені іншими, під іншими небесами. Ні, Штайнлауфова мудрість і мораль годяться, звісно, для нього, але не для мене. Супроти складного світу цього пекла у мене в голові все плутається; чи справді треба виробити собі якусь систему принципів і дотримуватися її? чи не краще просто усвідомити, що такої системи у тебе немає?

Один день подібний до іншого, і нелегко їх рахувати. Не знаю вже, скільки днів ми снуємо по двоє від залізниці до складу і назад — якихсь сто метрів по розмерзлій землі. Туди з вантажем, назад — порожняком, не мовлячи ні слова, а руки просто метляються вздовж боків.

Усе навколо вороже нам. Над нами біжать навздогін одна одній зловісні хмари, заслоняючи від нас сонце; звідусіль на нас тисне безпросвітність розтерзаного заліза. Ми не знаємо, де його межа, але всюди довкруги відчуваємо лиху присутність колючого дроту, який відділяє нас від світу. А на риштуваннях, на маневрових локомотивах, на вулицях, у котлованах, у конторах — всюди люди, раби і хазяї, причому хазяї самі є рабами; одними рухає страх, а іншими — ненависть, а будь-яка інша сила мовчить. Усі навколо — лиш наші вороги або суперники.