Примо Леви - Чи це людина

З іншого боку, цілий процес нашого включення у цей новий для нас порядок проходить в гротескному і саркастичному ключі. Після закінчення операції татуювання нас замкнули в порожньому бараці. Нари застелені, але нам суворо заборонили торкатися їх і сідати на них; тож ми півдня снуємо без мети по цьому доступному нам обмеженому просторі, все ще страждаючи після подорожі від жорстокої спраги. Відтак двері відчинилися і ввійшов якийсь хлопець у смугастій робі, невисокий, худий, білявий, досить інтелігентний на вигляд. Він розмовляє французькою, і чимало з нас напосідають на нього, закидаючи всіма тими запитаннями, які ми досі марно ставили один одному.

Але говорить він неохоче — тут всі говорять неохоче. Ми тут новаки, у нас нема нічого і ми нічого не знаємо — навіщо марнувати на нас час? Він нерадо пояснює нам, що всі інші на роботі і повернуться ввечері. Його вранці виписали з лазарету, і нині він звільнений від роботи. Я спитав його (з наївністю, яка вже за кілька днів здалася мені просто неймовірною), чи нам віддадуть принаймні зубні щітки; він не засміявся, але з намальованою на обличчі глибокою погордою кинув мені:

—  Vous n’étes pas à la maison. [5] Ви не в себе вдома ( франц. ).

І приспів цей ми чуємо від усіх: ви не в себе вдома, це не санаторій, звідси вийти можна хіба що через Комин (що б це означало? ми зрозуміємо це пізніше).

І справді: страждаючи від спраги, я нагледів за вікном, у досяжності руки, гарну бурульку. Я відчинив вікно, відірвав бурульку, але відразу ж підскочив якийсь високий і огрядний тип, що крутився надворі, і грубо вирвав мені її з рук. « Warum ?» — «Чому?» — спитав я його своєю убогою німецькою. — « Hier ist kein Warum» (тут нема ніяких чому), — відповів він мені, брутально заштовхнувши мене назад всередину.

Пояснення огидне, але просте: у цьому місці заборонено все — не через якісь незбагненні причини, а тому що для цього концтабір і був створений. Якщо ми хочемо тут вижити, мусимо відразу добре зрозуміти:

«…Затям: Лиця Святого тут не видко, не Серкьо це, й купатись тут непросто!» [6] Данте. Пекло, XXI, 48–49 .

Минає година за годиною, і цей перший довжелезний день у передпеклі добігає кінця. Коли заходить сонце у коловороті зловісних, криваво-червоних хмар, нас нарешті виводять з бараку. Чи дадуть нам попити? Ні, нас знову шикують і ведуть на просторий майдан, що займає центральну частину табору, де розташовують у ретельному порядку. Відтак нічого не стається ще годину: схоже, тут на щось чекають.

Біля воріт табору заграв духовий оркестр — він грає добре відому сентиментальну пісеньку «Розамунда», і це здається нам таким дивним, що ми перезираємось зі смішком; у нас визріває якась тінь полегшення — можливо, усі ці церемонії є не чим іншим, як колосальною буфонадою на тевтонський смак. Але скінчивши «Розамунду», оркестр далі грає інші марші, один за другим, і ось з’являються гурти наших товаришів, які вертаються з роботи. Вони крокують колонами по п’ятеро — крокують дивним кроком, неприродним, жорстким, мов нерухливі ляльки з самих кісток, але ретельно дотримуються ритму оркестру.

Вони теж, як і ми, розташовуються у строгому порядку на розлогій площі; коли увійшов останній загін, нас понад годину рахують і перераховують, відбуваються довгі перевірки, результати яких, схоже, збирає якийсь тип у смугастій робі, який доповідає їх гуртові есесівців у повному бойовому спорядженні.

Врешті (вже зовсім стемніло, але табір яскраво освітлений ліхтарями і прожекторами) чути вигук « Absperre! » [7] По бараках! ( нім. ) , на який всі загони розформовуються, і всюди запановує безладна і невгамовна метушня. Тепер вже не видно випростаних і закляклих постатей, як раніше — кожен суне з очевидним зусиллям. Помічаю, що кожен має в руці або підвішену до пояса велику, мов балія, бляшану миску.

Ми, новоприбулі, теж вештаємось у натовпі, шукаємо якийсь приязний голос, дружнє обличчя, якогось наставника. Спершись об дерев’яну стіну барака, сидять на землі двоє хлопців: вони мають зовсім юний вигляд, років шістнадцять, не більше, їхні обличчя і руки брудні від сажі. Коли ми проходимо повз них, один з них кличе мене і питає щось німецькою, але я не розумію; відтак питає звідки ми.

—  Italien , — відповідаю я; я багато чого хотів би у нього спитати, але запас моїх німецьких фраз дуже обмежений.

— Ти єврей? — питаю його.

— Так, польський єврей.

— Відколи ти у таборі?