Примо Леви - Чи це людина

Я навіть озирнутися не встиг, як разом з іншими тридцятьма людьми опинився на вантажівці, яка на повній швидкості вирушила в ніч; вона була закрита, і назовні нічого не було видно, але з поштовхів було зрозуміло, що дорога звивиста і вибоїста. Ми без конвою?.. Може, кинутися вниз? Занадто пізно, пізно, ми всі і так летимо «вниз». Зрештою, невдовзі ми зорієнтувалися, що нас таки охороняють — з нами є трохи дивний охоронець, німецький солдат, наїжений зброєю; ми не бачимо його, бо темрява така, що хоч в око стрель, але натикаємось на його жорстку постать щоразу, коли раптовий поштовх вантажівки кидає нас усіх гамузом праворуч або ліворуч. Він вмикає кишеньковий ліхтарик, але не волає «Біда вам, поторочі!» [2] Данте. Пекло, Пісня III, 84 . Тут і далі цитується переклад Максима Стріхи. , а натомість ввічливо розпитує нас одного по одному, німецькою і якоюсь мішаною мовою, чи нема в нас грошей або годинників, щоб йому віддати — нам вони все одно не знадобляться. Він робить це не за наказом чи згідно з правилами — цілком зрозуміло, що це така невеличка приватна ініціатива нашого харона. Це викликає у нас гнів і сміх, а ще якесь дивне полегшення.

Поїздка тривала всього якихось двадцять хвилин. Тоді вантажівка зупинилася, і показалася велика брама, над якою був яскраво освітлений напис (спогад про нього все ще трусить мною у снах): ARBEIT MACHT FREI, праця визволяє.

Ми зійшли, нас впустили у простору кімнату з голими стінами, ледве опалену. Ми так хотіли пити!

Слабкий шурхіт води, що тече по радіаторах, розпалює нашу лють — ми нічого не пили вже чотири дні. Але тут є кран: над ним — напис, який говорить, що пити цю воду заборонено, бо вона заражена. Дурниці, мені здається очевидним, що напис цей — просто насмішка, «вони» знають, що ми вмираємо від спраги, заводять нас у кімнату, де є кран, але Wassertrinken verboten.

Я п’ю і заохочую товаришів робити те ж саме; але тут же змушений сплюнути — вода ця, тепла і солодкава, відгонить болотом.

Це — пекло. Нині, у наші дні, пекло якраз таким і має бути — велика, порожня кімната, ми, втомлені стояти, і кран, з якого крапає вода, але пити її не можна, і ми чекаємо, що трапиться щось безперечно жахливе, але нічого не трапляється і не трапляється нічого ще довго. Як тут можна думати? Думати неможливо — ми немов уже мертві. Хтось сідає на землю. Час минає, крапля за краплею.

Ми не мертві; двері відчиняються і входить есесівець, він курить. Дивиться на нас неспішно, питає: «Wer kann Deutsch?» [3] Хто вміє по-німецькому? ( нім. ) — уперед виходить якийсь чоловік, якого я ніколи не бачив, його звати Флеш; він буде нашим перекладачем. Есесівець довго і спокійно говорить; перекладач перекладає. Ми маємо вишикуватись по п’ятеро на відстані два метри один від одного; відтак маємо роздягтися і певним способом скласти одяг, вовняні речі покласти з одного боку, все решта — з іншого, зняти взуття, але добре пильнувати, щоб нам його не вкрали.

Хто б його мав красти? чому нам мають вкрасти взуття? а наші документи, дріб’язок в кишенях, годинники? Усі ми дивимось на перекладача, той питає німця, а німець курить і дивиться крізь нього, немов він прозорий, немов ніхто нічого не говорив.

Я ніколи раніше не бачив літніх чоловіків голими. Синьйор Берґман носить протикиловий бандаж і питає перекладача, чи його він теж має зняти, перекладач вагається. Але німець зрозумів, заговорив серйозно до перекладача, вказуючи на когось; ми побачили, як перекладач ковтнув слину, а тоді сказав: «Фельдфебель каже зняти бандаж, потім вам дадуть бандаж синьйора Коена», — видно було, як гірко Флешу вимовляти ці слова — це в німця було таке почуття гумору.

Тоді прийшов ще один німець і звелів поставити взуття в один кут, ми виконуємо, бо все вже скінчено, ми почуваємось поза світом і єдиною річчю, що залишилась, є послух. Входить якийсь чоловік з мітлою і вимітає все взуття купою геть за двері. Він божевільний, змішує разом усі дев’яносто шість пар, потім вони будуть розпаровані. Двері виходять назовні, з них дує крижаний вітер, ми голі, прикриваємо животи руками. Порив вітру затріскує двері; німець знов їх відчиняє і з відсутнім виглядом стоїть та дивиться, як ми корчимося, намагаючись сховатися один за другим від вітру; відтак іде собі геть, зачинивши двері.

Тепер починається другий акт. У приміщення вриваються четверо з бритвами, помазками і ножицями, вони одягнені в смугасті штани та куртки з пришитим на грудях номером; вони, мабуть, належать до того ж різновиду, що й ті створіння, яких ми бачили нині ввечері (нині чи вчора ввечері?); але ці здорові й квітучі. Ми засипаємо їх питаннями, а вони хапають нас, мов овець, і за мить ми вже поголені і пострижені під корінь. Якими незугарними здаються наші обличчя без волосся! Ці четверо розмовляють якось неймовірною мовою, це, безперечно, не німецька, німецьку я трохи розумію.