Примо Леви - Чи це людина

Здесь есть возможность читать онлайн «Примо Леви - Чи це людина» весь текст электронной книги совершенно бесплатно (целиком полную версию без сокращений). В некоторых случаях можно слушать аудио, скачать через торрент в формате fb2 и присутствует краткое содержание. Город: Львів, Год выпуска: 2017, ISBN: 2017, Издательство: Видавництво Старого Лева, Жанр: Историческая проза, на украинском языке. Описание произведения, (предисловие) а так же отзывы посетителей доступны на портале библиотеки ЛибКат.

Чи це людина: краткое содержание, описание и аннотация

Предлагаем к чтению аннотацию, описание, краткое содержание или предисловие (зависит от того, что написал сам автор книги «Чи це людина»). Если вы не нашли необходимую информацию о книге — напишите в комментариях, мы постараемся отыскать её.

Мудрість гефтлінга, в’язня концтабору — не намагатись зрозуміти, не уявляти майбутнього, не ставити запитань, затямити, що «завтра вранці» на табірному жаргоні означає «ніколи». Цю мудрість Прімо Леві судилося засвоїти, коли йому було двадцять чотири і його, молодого хіміка, депортували до концтабору в Аушвіці.
«Чи це людина» — проникливе і щемке свідчення злочинів проти людства, живий голос Голокосту, автобіографічний твір про болючий досвід виживання приреченого на знищення, про глибинну самотність, про пошуки і віднаходження людської душі навіть у пекельних колах табору смерті.

Чи це людина — читать онлайн бесплатно полную книгу (весь текст) целиком

Ниже представлен текст книги, разбитый по страницам. Система сохранения места последней прочитанной страницы, позволяет с удобством читать онлайн бесплатно книгу «Чи це людина», без необходимости каждый раз заново искать на чём Вы остановились. Поставьте закладку, и сможете в любой момент перейти на страницу, на которой закончили чтение.

Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

По обидва боки колії, доки сягає око, видно було ряди білих і червоних світел; але не було того невиразного гулу, який здалеку звіщає населені місця. При світлі останньої свічки, коли стукіт коліс затих і затих будь-який людський звук, ми чекали, що буде далі.

Впродовж цілої подорожі поруч зі мною була одна жінка, затиснута, як і я, між одним тілом та іншим. Ми були знайомі вже багато років, нещастя захопило нас разом, але ми мало знали одне про одного. І в ту вирішальну пору ми говорили одне одному речі, про які живі між собою не розмовляють. Ми попрощалися, прощання було коротким; кожен в іншому попрощався з життям. Страху в нас більше не було.

Раптом прийшла розв’язка. Двері з гуркотом розчинилися, у темряві розляглися накази чужою мовою — оте варварське гавкання, яким німці віддавали команди, немов вихлюпуючи свою тисячолітню лють. Перед нами постала широка платформа, освітлена прожекторами. Трохи далі — низка вантажівок. Відтак усе знов замовкло. Хтось переклав: треба зійти з багажами і покласти їх вздовж потяга. За мить платформа закишіла тінями; та ми боялися порушити цю тишу — всі метушились навколо багажів, шукали одне одного, кликали, але несміливо, півголосом.

Віддалік стояло з десяток есесівців, з байдужим виглядом, розставивши ноги. У певну мить вони змішались з нами і тихими голосами, з кам’яними обличчями почали швидко нас розпитувати, одного за одним, ламаною італійською. Розпитували не всіх, тільки декого. «Скільки років? Здоровий чи хворий?» — і залежно від відповіді вказували нам два різні напрямки.

Стояла тиша, така тиша, яка буває в акваріумі або іноді у снах. Ми очікували чогось більш апокаліптичного, а вони здавалися просто охоронцями порядку.

Це збивало з пантелику і розслабляло. Хтось наважився спитати про багаж — йому відповіли «багаж потім»; хтось інший не хотів розлучатися з дружиною — йому сказали «потім знову разом»; багато матерів не хотіли розлучатися з дітьми — їм сказали «добре, добре, бути з дитиною». І все це з безхмарною впевненістю того, хто лиш виконує свої щоденні обов’язки; але Ренцо забарився на мить, прощаючись з Франческою, своєю нареченою, і його одним-єдиним ударом кулака прямо в обличчя повалили на землю: це і був їхній щоденний обов’язок.

Менш ніж за десять хвилин усіх нас, здорових чоловіків, зібрали в групу. Що сталося з іншими, з жінками, дітьми, старими, нам не судилося дізнатися ні тоді, ні пізніше — їх просто безслідно проковтнула ніч. Але нині ми знаємо, що під час цього швидкого і поверхового відбору кожного з нас оцінювали як спроможного або неспроможного працювати на благо Райху; знаємо, що з нашого ешелону в концтабори, відповідно, Буна-Моновіц та Біркенау потрапили тільки дев’яносто шість чоловіків і двадцять дев’ять жінок, а з усіх інших, числом понад п’ятсот осіб, жоден не пережив наступних двох днів. Ми також знаємо, що не завжди застосовували навіть цей приблизний принцип поділу на спроможних та неспроможних і що пізніше діяла простіша система — відчиняли двері вагонів з обох боків, без жодних попереджень чи вказівок новоприбулим. Ті, хто волею випадку сходив з одного боку поїзда, йшли в табори; інші ж потрапляли в газові камери.

Так померла Емілія, якій було три роки; адже німцям здавалась очевидною історична необхідність прирікати на смерть дітей євреїв. Емілія, донька інженера Альдо Леві з Мілана, яка була дівчинкою допитливою, амбітною, веселою і розумною; яку під час подорожі в переповненому вагоні батько з матір’ю зуміли скупати в цинковому цебрі, у теплій воді, яку машиніст-німець, проявивши ганебну слабкість, дозволив злити з локомотива, що віз нас усіх у смерть.

Так умить зникли раптом наші жінки, наші батьки, наші діти. Майже ніхто не мав змоги попрощатися. Ми ще якийсь час бачили їх як темну масу на другому кінці платформи, а потім ми вже не бачили нічого.

Натомість у світлі прожекторів з’явилися два загони дивних істот. Вони йшли шерегами по троє, чудернацьким незграбним кроком, з закляклими руками, з нахиленими вперед головами. На головах у них були кумедні шапочки, а одягнені вони були в довгі смугасті халати, і навіть вночі і здалеку було зрозуміло, які вони брудні й пошарпані. Вони обійшли нас широким колом, щоб не наближатися, і мовчки взялися метушитися коло наших речей, входячи і виходячи з порожніх вагонів.

Ми дивились одне на одного без слова. Усе це було незрозуміле і божевільне, але одну річ ми збагнули. Нас теж очікувала така метаморфоза. Завтра ми теж станемо такими.

Читать дальше
Тёмная тема
Сбросить

Интервал:

Закладка:

Сделать

Похожие книги на «Чи це людина»

Представляем Вашему вниманию похожие книги на «Чи це людина» списком для выбора. Мы отобрали схожую по названию и смыслу литературу в надежде предоставить читателям больше вариантов отыскать новые, интересные, ещё непрочитанные произведения.


Отзывы о книге «Чи це людина»

Обсуждение, отзывы о книге «Чи це людина» и просто собственные мнения читателей. Оставьте ваши комментарии, напишите, что Вы думаете о произведении, его смысле или главных героях. Укажите что конкретно понравилось, а что нет, и почему Вы так считаете.

x