Примо Леви - Чи це людина

Санітар вказує товаришеві на мої ребра, немов я — труп в анатомічному театрі, вказує на повіки, на роздуті щоки, на тонку шию, згинається і натискає вказівним пальцем на мою гомілку і звертає увагу іншого на глибоку вм’ятину, яку залишає палець у блідій, аж восковій плоті.

Я шкодую, що заговорив до поляка — мені здається, що я зроду, ніколи в житті ще не зазнавав такої пекучої образи, як тепер. Санітар, схоже, скінчив свої пояснення цією своєю мовою, якої я не розумію і яка для мене звучить жахливо; він повертається до мене і каліченою німецькою милостиво підсумовує для мене їхню розмову: Du Jude kaputt. Du schnell Krematorium fertig (ти єврей пропав, ти скоро крематорій і кінець).

Минає ще кілька годин, поки всіх хворих зарахують у бараки, роздадуть їм сорочки і заповнять їхні картки. Я, як завжди, останній; якийсь тип у новісінькій смугастій робі питає мене, де я народився, який мій фах «у цивільному житті», чи маю дітей, якими хворобами хворів, ціла купа запитань, та яка з них користь, це просто така хитромудра гра, аби лиш з нас насміятися. І це має бути шпиталь? Нас тримають тут голяка на ногах і ставлять усякі запитання.

Врешті й переді мною теж відчинились двері, і я ввійшов у приміщення для спання.

Тут теж, як всюди, нари у три яруси, три ряди в цілому бараці, розділені двома вузенькими проходами. Нар тут сто п’ятдесят, хворих близько двохсот п’ятдесяти — отже, по двоє майже на кожних нарах. Хворі на верхніх нарах, притиснуті до стелі, практично не мають як сидіти; вони трохи висовуються з нар, їм цікаво подивитися на нинішніх прибульців, це найцікавіший момент дня, завжди можна зустріти когось знайомого. Мене призначили на нари номер 10; і — о чудо! — вони порожні. Я з насолодою простягаюсь, це вперше, відколи я в концтаборі, у мене є спальне місце тільки для мене. Попри голод, не минає й десяти хвилин, як я засинаю.

Ка-Бе — це лиш тільки лімб пекла. Фізичні напасті тут відносно незначні, крім голоду та пов’язаних з хворобами страждань. Тут не холодно, не примушують працювати і не б’ють, якщо не допуститися якогось серйозного огріху.

Підйом о четвертій, і для хворих теж; треба застелити ліжко і помитися, але тут не поспішають і не надто суворо стежать. О пів на шосту роздають хліб, його можна зручно порізати на тонкі скибки і спокійно їсти лежачи; потім можна знову поспати, аж до роздачі супу опівдні. Аж до шістнадцятої триває Mittagsruhe , пообідній відпочинок; о цій порі часто відбуваються лікарські огляди та прийом лікування, тоді треба зійти з нар, зняти сорочку і вишикуватись в ряд перед лікарем. Вечірню пайку теж роздають в ліжко; після цього, о двадцять першій, усе світло, крім тьмяного ліхтаря нічного охоронця, гасне і западає тиша.

…І вперше, відколи я в концтаборі, підйом захоплює мене у глибокому сні, а пробудження є поверненням з ніщоти. Під час роздачі хліба здалеку з-за вікон у темному повітрі чутно, як заграв оркестр: це наші здорові товариші виходять шикуватись на роботу.

З Ка-Бе музику чути погано: долинає настійний і монотонний згук великого барабана і тарілок, але музичні фрази на їх тлі вимальовуються тільки іноді, залежно від примх вітру. Ми перезираємось на своїх нарах, бо всі відчуваємо, якою інфернальною є ця музика.

Мелодій небагато, якийсь десяток, щодня ті самі, зранку і ввечері: марші та народні пісні, любі кожному німцеві. Вони зберігаються закарбовані в нашій свідомості і будуть останньою річчю з концтабору, яку ми забудемо: це голос табору, відчутне вираження його геометричного божевілля, прагнення інших спочатку розчавити нас як людей, а потім поступово вбити.

Коли грає ця музика, ми знаємо, що там, надворі в тумані, рушають маршем, мов роботи, наші товариші; їхні душі мертві, і музика жене їх, як вітер сухе листя, заміняючи їм силу волі. Сили волі більше нема — кожен такт музики перетворюється на крок, на рефлекторне скорочення безсилих м’язів. Німці таки домоглися свого. Десять тисяч людей стали єдиною сірою машиною з чіткими обрисами, вони не думають і не бажають, вони крокують.

Під час виходу і повернення в’язнів у табір завжди присутні есесівці. Хто може позбавити їх права спостерігати за цим влаштованим ними самими видовиськом, за цим хороводом згаслих людей, які, загін за загоном, зникають у тумані і виринають з нього? хіба може бути реальніший доказ їхньої перемоги?

Пацієнти Ка-Бе теж відчули на собі все це — вихід на роботу і повернення, цей гіпнотичний, безконечний ритм, який вбиває думку і згладжує страждання; вони цього зазнали і зазнаватимуть ще. Але треба було вийти з пут тих чарів, щоб зрозуміти, що це — треба було почути цю музику ззовні, як ми її чули з Ка-Бе і як ми її згадуємо тепер, після визволення і відродження, коли не мусиш їй підкорятися, не мусиш піддаватися, щоб зрозуміти, з якої добре продуманої причини німці створили цей нелюдський ритуал, і чому навіть нині, коли пам’ять повертає нам котрусь з тих невинних пісеньок, кров зупиняється нам в жилах, і ми усвідомлюємо, що це неабияке щастя — повернутися з Аушвіца живим.