Примо Леви - Чи це людина

Серед тих, хто чекає, дехто корчиться, судомно намагаючись стримати дорогоцінний доказ ще двадцять, ще десять хвилин; інші, які в той момент не мають що показати, напинають жили і м’язи у протилежному зусиллі. Санітар, покусуючи олівець, безпристрасно кидає погляд то на годинник, то на зразки, які йому демонструють один за одним. У сумнівних випадках бере тазик і йде показати лікареві.

… До мене прийшли — це П’єро Сонніно, римлянин. «Ти бачив, як я його обмахлював?» У П’єро досить легка форма ентериту, він тут уже двадцять днів, йому тут добре, він відпочиває і гладшає, на селекції йому начхати, він вирішив залишитися в Ка-Бе до кінця зими будь-яким коштом. Його метод полягає в тому, що він стає в чергу за якимось хворим зі справжньою дизентерією, що гарантує йому успіх; коли підходить його черга, він просить його допомоги (за яку віддячує баландою або хлібом), і якщо той погоджується, а санітар на мить відвертається, він в тисняві підміняє тазик, і діло зроблене. П’єро знає, чим ризикує, але досі все йшло йому гладко.

Та головне в житті Ка-Бе не це. Не фатальні хвилини селекцій, не гротескні епізоди перевірок на діарею та воші, і навіть не хвороби.

Ка-Бе — це теж концтабір, але без фізичних злигоднів. Тому до того, хто ще зберіг зерно свідомості, свідомість ця повертається; впродовж довжелезних порожніх днів там не говорять вже про голод і роботу — там ми усвідомлюємо, на що нас перетворили, що у нас забрали, чим є це наше життя. Саме в Ка-Бе, у цей період відносного спокою, ми зрозуміли, якою вразливою є наша особистість, збагнули, що вона у набагато більшій небезпеці, ніж наше життя; і давні мудреці, замість напоминання «пам’ятай, що мусиш померти», мали б остерегти нас перед цією ще більшою небезпекою, яка нависла над нами. Якби можна було з концтабору передати вільним людям вістку, вона б полягала саме в цьому: стережіться, щоб вам не довелось зазнати у ваших домах того, чого ми зазнаємо тут.

Під час роботи мучишся і не маєш часу думати; наші домівки — лише збляклий спогад. Але тут у нас вдосталь часу: попри заборону, ми ходимо один до одного, від одних нар до других, і знай розмовляємо. Дерев’яний барак, напхом напханий людськими стражданнями, повниться словами, спогадами, які породжують новий біль. « Heimweh » — так називається німецькою цей біль; це гарне слово, воно означає «туга за домом».

Ми знаємо, звідки прийшли — спогади про зовнішній світ населяють наші сни і наше неспання, ми з подивом виявляємо, що не забули нічого, будь-який спогад, що спливає, постає перед нами з болісною гостротою.

Але ми не знаємо, куди йдемо. Нехай навіть ми переживемо хвороби і уникнемо селекцій, нехай витримаємо роботу і голод, які нас виснажують: але що потім? Тут ми, тимчасово звільнені від лайки і биття, маємо змогу заглибитись у себе й поміркувати, і тоді стає зрозуміло, що звідси ми не вийдемо. Нас привезли сюди в запломбованих вагонах; ми бачили, як пішли в нікуди наші жінки і наші діти; ми стали рабами, сто разів німо крокували на роботу і назад, мертві душею ще до того, як наспіє наша безіменна смерть. Ми не повернемось. Звідси не повинен вийти ніхто, хто б міг, разом з витисненим на тілі тавром, принести світові лиху вість про те, на що тут, в Аушвіці, людина посміла перетворити людину.

Після двадцяти днів у Ка-Бе рана моя практично загоїлася, і, хоч як прикро мені було, мене виписали.

У самій цій процедурі нічого примітного нема, але після неї настає болісний і небезпечний період повернення. Того, хто не має особливих зв’язків, після виходу з Ка-Бе не повертають у його попередній блок і команду, а на основі невідомих критеріїв посилають у будь-який інший барак і на будь-яку іншу роботу. Ба більше — з Ка-Бе виходять голими; виписаним видають «новий» (тобто, не той, який ви залишили на вході) одяг і взуття, якими треба терміново і ретельно зайнятися, щоб пристосувати до своєї фігури, а це тягне за собою працю і витрати. Треба знов дістати собі ложку і ніж; врешті, а це найважливіша обставина, ви опиняєтеся непрошеним у невідомому середовищі, серед незнайомих і ворожих вам людей, над вами начальник, вдачі якого ви не знаєте, а тому його важко стерегтися.

Людська здатність викопати собі нору, оточити себе шкаралупою, спорудити навколо себе крихку захисну оболонку навіть у позірно безнадійних обставинах, просто дивовижна і заслуговує глибшого вивчення. Це наполеглива праця задля пристосування, почасти пасивна і несвідома, а почасти активна: забити цвях над нарами, щоб вночі вішати туди взуття; укласти з сусідами негласну угоду про ненапад; відчути звичаї і закони кожної конкретної команди та конкретного блоку і підкоритись їм. Завдяки цій праці через кілька тижнів можна досягти певної рівноваги, певного ступеня безпеки супроти непередбачених обставин; тепер ви маєте своє лігвище, травма міграції подолана.