Примо Леви - Чи це людина

Змирившись, я так і лежу наполовину на дерев’яному краю нар, примушений до нерухомості. Але я такий втомлений і приголомшений, що невдовзі теж сповзаю в сон, і сниться мені, що сплю я на залізничній колії.

Ось-ось прибуде поїзд; чутно, як сопе локомотив — насправді це сопе мій сусід. Я ще не настільки запав у сон, щоб не помітити цієї подвійної природи локомотива. Це точно такий самий локомотив, який нині притяг в Буну вагони, що їх нам веліли розвантажувати — я впізнаю його, бо, як і тоді, коли він проїхав повз нас, тепер теж відчувається жар, який випромінює його чорне крило. Він пихкає, він щораз ближче, ось-ось наїде на мене, але так ніколи й не наїжджає. Сон мій дуже тонкий, немов серпанок, за бажання я можу його роздерти. Я це зроблю, я хочу його роздерти, щоб забратися з колії. Ну ось, я захотів і прокинувся, але прокинувся не зовсім, тільки трохи, на верхньому щаблі шкали між несвідомістю і свідомістю. Очі мої заплющені, і я не хочу розплющувати їх, щоб не дати сну втекти, але чую звуки: цей далекий свист, я певен цього, мені не сниться, це свистить не локомотив з мого сну, це пролунало насправжки — свист цей долинає з вузькоколійки, що веде на будівельний майданчик, де працюють також вночі. Довга, протяжна нота, тоді ще одна, нижча на півтон, потім знову перша нота, але коротка і обірвана. Свист цей важливий, а навіть дуже істотний; ми чули його так часто, що він асоціюється нам зі стражданнями примусової праці і концтабірного життя, він став їх символом і відразу викликає в уяві їх образ, як це буває з мелодіями та запахами.

Біля мене — моя сестра, хтось з моїх друзів і ще чимало людей. Усі мене слухають, а я розповідаю саме це: про свист у три ноти, про тверду лежанку, про мого сусіда, якого я хочу посунути, але боюся розбудити, бо він сильніший за мене. Детально розповідаю також про наш голод, про перевірку на вошивість і про капо, який вдарив мене по носі, а тоді послав умитися, бо в мене з носа пішла кров. Це величезна, фізична, невимовна насолода — бути у себе вдома, серед приязних людей і мати так багато про що розповісти; але тут я усвідомлюю, що слухачі мої мене не слухають. Ба більше — їм цілком байдуже: вони безладно перемовляються між собою, немов мене тут нема. Моя сестра дивиться на мене, підводиться і без слова виходить.

Тоді в мені народжується невтішний біль, схожий на біль у ранньому дитинстві, про який зберігся лиш невиразний спогад — це біль у чистому стані, його не пом’якшує відчуття реальності та усвідомлення зовнішніх обставин, це біль, від якого плачуть діти; і я волію знов піднятися на поверхню, та цього разу свідомо розплющую очі, щоб мати гарантію, що я справді прокинувся.

Сон все ще у мене перед очима, ще теплий, а я, хоч і прокинувся, далі сповнений навіяною ним тривогою; і тоді я згадую, що це не просто якийсь сон, а той самий сон, який сниться мені, відколи я тут, не один раз, а багато разів, з невеликими змінами подробиць і оточення. Тепер я при повній свідомості і навіть згадую, що розповів про цей сон Альберто і що він, на моє здивування, звірився мені, що цей самий сон сниться і йому, і ще багато кому, а може й усім. Чому це так? Чому щоденний біль так невідступно виражається у наших снах, у вічно повторюваній сцені про розповідь, якої ніхто не слухає?

…Міркуючи так, я намагаюся скористатися цією миттю неспання і струсити з себе рештки тривоги від попереднього сну, щоб не зіпсувати собі наступного. Я сідаю, зіщулившись, у темряві, озираюсь і прислухаюсь.

Чутно, як сплячі дихають і хроплять, дехто стогне або говорить. Багато хто плямкає губами і рухає щелепами. Їм сниться, що вони їдять, — це теж наш колективний сон. І сон цей безжалісний, він, мабуть, відомий тому, хто вигадав міф про Тантала. Ми не просто бачимо страви, ми відчуваємо їх в руці, чітко і виразно, вбираємо їхній багатий і сильний запах; дехто навіть підносить їх собі до вуст, але тоді якийсь випадок, щоразу інший, перешкоджає, і жест цей не завершується. Тоді сон розлітається, розсипається на свої складові частини, які відразу знову збираються докупи, і сон починається спочатку, такий самий, хоч трохи інший; і в кожного з нас це триває безперервно, щоночі і впродовж всього сну.

Минула вже, мабуть, двадцять третя година, бо вже пожвавилось ходіння до відра, яке стоїть біля нічної сторожі. Це непристойна мука і невитравний сором: що дві-три години ми мусимо вставати, щоб позбутися великої кількості води, яку вдень змушені вбирати у формі баланди, тамуючи голод; ввечері ця сама вода збирається у нас на щиколотках і біля очей, надаючи потворної подібності всім обличчям, а її виведення примушує нирки до виснажливої праці.