Примо Леви - Чи це людина

Зі словом Wstawać бараком знову проноситься вихор. Усі раптом, без жодного переходу, починають шалено метушитися; злазять вниз і вилазять нагору, стелять свою лежанку, намагаючись водночас і одягатися, щоб не залишати свого добра без нагляду; повітря сповнюється пилюкою настільки, що стає непрозорим; спритніші ліктями проштовхуються крізь натовп, щоб дістатися до вмивальні та нужника до того, як там утвориться черга. Відразу ж на сцену виходять прибиральники, які штурханами і криками виганяють усіх геть.

Прибравши постіль і одягнувшись, я злажу на підлогу і взуваю черевики. Рани на моїх ногах знову відкриваються і починається новий день.

До Резника зі мною на нарах спав якийсь поляк, імені якого ніхто не знав; він був покірливий і мовчазний, мав дві застарілі виразки на гомілках, і вночі від нього відгонило паскудним хворобливим духом; ще у нього був слабкий міхур, то ж він прокидався і будив мене вісім-десять разів за ніч.

Якось увечері він, доручивши мені свої рукавиці, ліг у шпиталь. Півгодини я надіявся, що квартирмейстер забуде, що я залишився сам на своїх нарах, але коли вже відлунав відбій, нари затремтіли, і до мене видряпався якийсь довгов’язий рудий тип, з номером, який вказував, що він француз з Дрансі.

Мати високого товариша по нарах — біда, це означає втрачати години сну; а мені завжди випадали високі, бо сам я малий, а двоє високих разом спати не можуть. Та попри це відразу стало зрозуміло, що Резник не є поганим товаришем. Говорив він мало і ввічливо, був охайний, не хропів, вставав тільки два-три рази за ніч і завжди дуже обережно. Вранці він запропонував, що сам застелить ліжко (а це операція складна і неприємна, і крім того, дуже відповідальна, бо тих, хто погано стелить ліжко, schlechte Bettenbauer , суворо карають), і зробив це швидко й добре; тому я відчув певне швидкоплинне задоволення, коли пізніше, на аппельпляці, побачив, що його приділили у мою команду.

Під час походу на роботу, ковзаючи дерев’яними колодками по замерзлому снігу, ми обмінялися кількома словами, і я дізнався, що Резник — поляк; він прожив двадцять років у Парижі, але розмовляє французькою погано. Йому тридцять років, але, як і всім нам, йому можна дати від сімнадцяти до п’ятдесяти. Він розповів мені свою історію, нині я її вже не пригадаю, але напевно то була болісна, жорстока і зворушлива історія; бо такими є всі наші історії, сотні тисяч історій, усі різні й усі дивовижним чином однаково позначені трагічною неминучістю. Ми розповідали їх один одному по черзі щовечора, вони відбувалися в Норвегії, в Італії, в Алжирі, в Україні, вони такі ж прості й незбагненні, як історії біблійні. А може, вони теж є історіями якоїсь нової Біблії?

Коли ми прийшли на місце роботи, нас відвели на Eisenröhreplatz , тобто майданчик, куди звантажують залізні труби, а тоді все пішло як звичайно. Капо знову зробив переклик, швидко вписав новоприбулого, домовився з цивільним майстром про нинішній обсяг робіт. Тоді передав нас форарбайтерові — бригадирові — а сам пішов спати в будку з інструментами, біля пічки; цей капо не придирається, бо він не єврей, а отже, не боїться втратити посаду. Форарбайтер роздав нам залізні підойми, а своїм друзям — домкрати; відбулася звична бійка за легші підойми, і нині мені не пощастило, мені дістався кривий лом, вагою, певно, з п’ятнадцять кілограмів; я знаю, що навіть просто тримаючи його в руках, через півгодини буду мертвий від втоми.

Потім, кожен зі своїм ломом, ми попленталися, спотикаючись, по талому снігу. Щокроку до наших дерев’яних підошов прилипає трохи снігу й болота, і тоді ми, хитаючись, тягнемо зі собою на ногах ці безформні брили, яких неможливо позбутися; іноді одна з них відривається і здається, ніби одна нога на долоню коротша від другої.

Нині ми маємо звантажити з вагона величезний чавунний циліндр — гадаю, це циліндр для синтезу, важить він, мабуть, кілька тонн. Для нас це краще, бо відомо, що з великими вантажами легше давати собі раду, ніж з малими; адже зусилля тоді більшою мірою діляться між всіма і нам видають адекватні знаряддя; але це небезпечно, не можна відволіктись ні на секунду, досить навіть миттєвої неуважності — і тебе розчавить.

За операцією розвантаження стежить сам майстер Ноґалла, виконроб-поляк, строгий, серйозний і мовчазний. Тепер циліндр лежить на землі, і майстер Ноґалла каже: « Bohlen holen» .

У нас аж серце холоне. Це означає «принести шпали», щоб спорудити на грузькому болоті шлях, по якому циліндр треба буде штовхати ломами аж до фабрики. Але шпали загрузли в землі і важать вісімдесят кілограмів; це майже на межі наших сил. Сильніші з нас могли б, працюючи парами, кілька годин носити шпали; а для мене — це чиста мука, тягар врізається мені в кістку плеча, після першої ходки я вже майже глухий і сліпий від зусилля, і готовий на будь-яку підлість, аби лиш уникнути другої.