Ми з Резником робимо ще дві-три ходки, ретельно намагаючись відшукати легші шпали, хоч для цього доводиться йти до віддалених штабелів, але всі найкращі вже забрали, залишається решта, вони страхітливі, з гострими ребрами, важкі від налиплого болота і льоду, з прибитими цвяхами металевими пластинами, до яких кріплять рейки.
Коли по Вахсмана приходить Франц, щоб той пішов з ним по пайки, це значить, що вже одинадцята, ранок майже минув, а про пообіддя ніхто не думає. Тоді об одинадцятій тридцять наряд повертається, і відбувається звичне розпитування — скільки нині дали баланди, якої вона якості, чи нам дістанеться з верху чи з низу казана; я щосили стримуюсь від таких запитань, але не можу не прислухатись жадібно до відповідей і не принюхуватись до диму, який вітер доносить до нас з кухні.
І врешті, мов небесний метеор, мов надлюдський і безособовий божественний знак, проривається полуднева сирена, щоб втамувати нашу втому і наш голод, безіменний і одностайний. І знову все відбувається, як звичайно: усі ми біжимо до барака, стаємо в чергу з простягнутими казанками, всі ми по-тваринячому квапимося просочити свої нутрощі гарячим пійлом, але ніхто не хоче бути першим, бо першому дістається найрідша пайка. Як звикле, капо висміює і лає нас за нашу ненажерливість, він і не думає перемішувати вміст бачка, бо всі знають, що рештки на дні дістануться йому. Тоді настає блаженство (цього разу через наявність їжі у нутрощах) від розслаблення і тепла, що розливається в животі та навколо пічки, в якій дуднить вогонь. Курці скупими і побожними жестами скручують собі убогу цигарку, і одяг усіх, вологий від болота та снігу, густо парує від жару грубки, він тхне псиною і худобою.
Негласна угода вимагає, щоб ніхто не розмовляв — за мить усі сплять, притиснувшись ліктем до ліктя, хтось валиться раптом вперед, але тут же оговтується і знов застигає на місці. За ледве стуленими повіками бурхливо розгортаються сни — ці сни теж завжди однакові. Нам сниться, що ми вдома, у чудовій гарячій купелі. Що ми в себе вдома за столом. Що ми вдома розповідаємо про цей наш безпросвітний труд, про цей наш вічний голод, про це наше рабське спання.
Відтак в глибині повільного нуртування наших шлункових соків утворюється болісний згусток, він росте і жалить нас, долаючи поріг свідомості і позбавляючи радощів дрімоти. Es wird bald ein Uhr sein : майже перша година. Ці слова, мов ненажерливий і швидкоплинний рак, вбивають наш сон і стискають серце тривожним передчуттям; ми прислухаємось до вітру, який свистить надворі, і до легенького шелесту снігу за вікном, es wird schnell ein Uhr sein . Кожен ще чіпляється за свій сон, щоб він його не покинув, але всі наші чуття вже напружені від жаху перед сигналом, який ось-ось пролунає, він уже за порогом, він уже тут…
Ось він. Щось стукнуло об скло — це майстер Ноґалла кинув у вікно сніжку, а тепер невблаганно стоїть за дверима, тримаючи годинник, повернутий циферблатом до нас. Капо підводиться, потягується і каже тихим голосом, не сумніваючись, що його послухають: « Alles heraus» , — усім вийти.
Ох, якби можна було заплакати! Ох, якби можна було стати з вітром віч-на-віч, як колись, як рівний з рівним, а не так, як тут, мов позбавлені душі хробаки!
Ми виходимо, кожен підбирає свій лом. Резник втискає голову між плечі, натягає собі на вуха шапку, підносить лице до низького і сірого неба, з якого вихором сиплеться невблаганний сніг: « Si j’avey une chien, je ne le chasse pas dehors » [21] Якби я мав собаку, я б не вигнав його надвір ( спотв. франц. ).
.
Переконаність у тому, що життя має якусь мету, закорінена в кожній людській клітині, це властивість людської сутності. Вільні люди по-різному називають цю мету і багато думають та сперечаються про її природу; для нас же питання це виглядає простіше.
Тут і нині нашою метою є дотягти до весни. Про інше ми тепер не дбаємо. За цією метою поки що немає іншої мети. Вранці, коли ми шикуємось на аппельпляці і безконечно дожидаємось часу виходу на роботу, а кожен подув вітру проникає нам під одяг і струшує нестримним дрожем наші беззахисні тіла, і все навколо нас сіре, і ми самі сірі, вранці, коли ще темно, усі ми вдивляємось у небо на сході, щоб вгледіти там перші ознаки теплішої пори року, і щодня коментуємо схід сонця: нині трохи раніше, ніж вчора, нині трохи тепліше, ніж вчора, через два місяці, через місяць холод трохи попустить, і в нас буде на одного ворога менше.
Коли нині сонце зійшло з-поза багнистого горизонту, воно вперше було чисте і яскраве. Це польське сонце, холодне, біле і далеке, воно ледь нагріває шкіру, але коли воно очистилось від останніх клаптів туману, безбарвним скупченням людей пробіг шепіт, і коли я теж відчув, як тепло проникає крізь одяг, то зрозумів, як можна поклонятися сонцю.
Читать дальше