Примо Леви - Чи це людина

Тому варто було холодові, який цілу зиму здавався нам єдиним ворогом, зникнути, як ми зрозуміли, що голодні, і, повторюючи ту саму помилку, нині ми кажемо: «Якби лиш ми були не такі голодні!..»

Але як можна уявити собі відсутність голоду? концтабір сам є голодом, ми самі — голод, живий голод.

По той бік дороги працює землечерпалка. Ківш, підвішений за канати, роззявляє зубасті щелепи, на мить зависає, мовби в нерішучості, а тоді налітає на глинисту, м’яку землю і жадібно вгризається в неї, а водночас з кабіни підноситься задоволена хмарка білого, густого диму. Відтак ківш піднімається знову, робить півоберта, випльовує позад себе відкушений шматок, і все повторюється спочатку.

Спершись об заступи, ми зачаровано дивимося. З кожним укусом ковша роти наші змикаються, борлаки, що жалюгідно випирають з-під в’ялої шкіри, танцюють вгору і вниз. Ми неспроможні відвести очей від цього видовища — трапези землечерпалки.

Зіґі має сімнадцять років, він страждає від голоду більше за всіх, хоча й отримує щовечора трохи баланди від свого явно не безкорисного опікуна. Він почав з розповіді про свою домівку у Відні, про свою матір, але потім збився на кухонні теми, і тепер безконечно розказує про якийсь весільний бенкет, зі справжнім жалем згадуючи, як він не доїв там третю тарілку квасолевого супу. Усі цитькають на нього, та не минає й десяти хвилин, як Бела починає описувати нам свої угорські краєвиди, кукурудзяні поля, наводить рецепт солодкої каші з підсмажених кукурудзяних зерен, зі смальцем та спеціями, і… і його проклинають, обзивають, а тоді починає розповідати хтось третій.

Яка слабка наша плоть! Я дуже добре знаю, наскільки марна ця гра нашої голодної уяви, але й сам не можу уникнути цієї пошесті, і перед моїми очима починають танцювати макарони з підливкою, що їх ми — Ванда, Лучана, Франко і я — якраз приготували у сортувальному таборі в Італії, коли нам сказали, що завтра нас повезуть сюди; ми саме їх наминали (вони були такі смачні, жовтуваті й тугі), але, почувши новину, облишили, які ж ми були дурні, які нерозумні — якби ми знали! А якби так сталося ще раз… Безглуздя — якщо є у світі щось певне, то саме це: такого з нами ще раз не станеться.

Фішер, останній з новоприбулих, виймає з кишені пакуночок, загорнений з чисто угорською ретельністю, у ньому — половина ранішньої пайки хліба. Добре відомо, що тільки Великі Номери кладуть свій хліб у кишеню; ніхто з нас, старожилів, неспроможний зберегти свій хліб понад годину. На виправдання цієї нашої неспроможності ходять різні теорії: якщо їсти хліб по трохи, він засвоюється не повністю; нервова напруга, потрібна для того, щоб, попри голод, не торкатися хліба, дуже шкідлива і спричиняє велику слабість; черствіючи, хліб втрачає свої поживні якості, а отже, що раніше його з’їсти, то ситнішим він буде; Альберто твердить, що голод і хліб в кишені — це немов доданки з протилежним знаком, які автоматично скасовують одне одного і не можуть співіснувати в тій самій особі; врешті більшість слушно вважає, що шлунок — найнадійніший сейф від крадіжок і вимагання. «Moi, on m’a jamais volé mon pain! » [23] У мене ніхто ніколи хліба не крав! ( франц. ) — бурчить Давид, плескаючи себе по опуклому череві; але він не може відвести очей від Фішера, який повільно і методично жує, від того «щасливчика», який о десятій ранку все ще володіє половиною пайки хліба: «. .. sacré veinard, va!» [24] От же ж клятий щасливчик! ( франц. )

Але день нині радісний не тільки через сонце: опівдні нас чекає несподіванка. Крім звичайного ранішнього раціону, ми бачимо у нашому бараці чудовий п’ятдесятилітровий бачок з фабричної кухні, майже повний. Темплер тріумфально дивиться на нас: це він його «організував».

Темплер — офіційний «організатор» нашої команди; у нього винятковий нюх на суп для цивільних, мов у бджіл на квітки. У нас непоганий капо, він дає йому свободу дій, і небезпідставно: Темплер, мов гончак, іде невловними слідами і повертається з безцінною новиною про те, що польські робітники з метанолового цеху, за два кілометри звідси, не доїли сорок літрів супу, бо він згірк, або ж що на запасній колії фабричної кухні стоїть без охорони вагон ріпи.

Нині супу п’ятдесят літрів, а нас п’ятнадцятеро, включно з капо та форарбайтером. Це по три літри на ніс; по одному з’їмо опівдні, крім звичайного раціону, а ще по два літри ходитимемо в барак по черзі пополудні, і нам буде винятково виділено п’ять хвилин перерви в роботі, щоб підкріпитися.