Александр Денисенко - Тарас. Повернення

— Вы будете садиться или нет?!

Шевченко не дослухався. Гладив Нату по голові.

— Горитш, а мы шь тобой ешьчё увидимшья?

Тарас не знав, що відповісти.

— Я буду жьдать тебя, — як доросла сказала мала.

Капітан спересердя махнув на Шевченка і гучно віддав команду матросам:

— Отдать швартовы! Убрать трап!

І Шевченко нарешті послухався капітана. Пішов до шхуни, яка вже відходила від причалу. І Агата раптом збагнула, що втрачає його. І їй схотілося сказати наостанок йому щось приємне. Та вона не знайшла нічого кращого, ніж подякувати:

— Тарасе Григорьевичу! Прощайте! И спасибо за стихи!

— Стихи? — перепитав Тарас і спинився. — Мои стихи! Это всё, в чём я виноват перед вами, — промовив голосно, наче не їй, не Агаті, не жінці коменданта, котра його захищала, як могла, а комусь чужому, далекому, зайвому.

Його увагу привернула смуга смарагдової у бурунах води поміж бортом шхуни і краєм причалу. Вона невпинно збільшувалася, віддаляючи його від останнього кроку до свободи. До нього він прагнув десять мучливих років.

І Шевченко невідривно задивився у водоверть. Якась мить — і він уже не зможе її переплигнути й залишиться в цій пустелі… Навік…

Та Усков надбіг до нього і підштовхнув його. Кинув його художницьку сумку на «Ластівку».

І він плигнув за нею, перелетів через смарагдову смугу. Схопився за край борту. Підтягнувся. І, морщачись від болю, бо потурбував поранене передпліччя, перевалився на палубу.

Пристань віддалялася. На причалі лишилося троє дорослих, Ната і її сестричка Надійка. Агата поправила вуальку. Очі її яскріли. Вона відвернулася від шхуни й Шевченка. Підійшла до покоївки. Подивилася на Надійку, поправила їй шапочку. І та враз прокинулася і голосно заплакала. Агата заходилася її заспокоювати.

Плач сестри несподівано підхопила Ната. А Усков, зосереджений на собі, раптом гукнув до Шевченка, щось кидаючи йому маленьке і темне:

— Лови! Це мій подарунок тобі!

Шевченко зловив те маленьке. Розтиснув кулака — в долоні свіжий, з туманцем, колючий огірок. «І тут допік!» — буркнув Тарас, встромив огірка собі до внутрішньої кишені і враз наштовхнувся на скручений папірець. Розгорнув і витягнув із нього довгу Катину волосину.

Пустельний берег, як їжак, усіяний шпичаками скель, все меншав і тоншав, перетворюючись на золоту лінію. Над головою кружляли чайки. У воді гралися тюлені.

Він намотав собі волосину на пальця, хоч і так бачив по вітрилах, куди дме вітер. Шхуну гойднуло, він хитнувся і ненароком впустив волосину. Частка секунди — і вона зникла, розчинилася в повітрі, як минуле, що ніколи не повернеться.

З пристані до Шевченка долітав лемент людей. Гірко заливалася мала Надійка. Ната вирвалася від мами і щодуху крикнула йому:

— Тарашь! Вернишь!.. Я буду тчекати на тебе вшье жьжиття!

Агата вхопила її, бо дівчинка мало не впала у воду. Взяла на руки. Ната не відбивалася. Тільки перепитала:

— Мама, я правильно шькажала?

— Правильно! — відповіла Ускова.

Позаду Шевченка матроси підіймали сигнальні прапори.

Десь високо в небі прокотився високий пронизливий свист.

Тарас задивився вгору. Над морем ширяв беркут і ганяв зграю фламінго, що дрімала при березі.

Вони заливалися тріскучим кехканням і рожевою нескінченною хмарою підносилися до небесного блавату.

«Ластівка» відпливала все далі й далі від Новопетровського.

Тарас озирав світ. Його душа співала від солодкого відчуття свободи. Зненацька в рудій далині, там, де заокруглювався мис Тупкараган, на дорозі до аулу він угледів фігурку Каті на коні в червоному казахському халаті-шапані, з гостроверхою шапкою на голові. Вона прощалася з ним, вона махала йому рожевим серпанком.

Шевченко так само замахав їй у відповідь. Навіть підплигнув. А тоді іще раз махнув, іще раз. І так робив доти, доки до його свідомості не долетіли слова капітана.

— Тарас Григорьевич, а с кем вы прощаетесь? Все разъехались. Да и берега уже не видно. А вы кричите и плачете…

Шевченко знову скинув очима і справді нікого й нічого, окрім моря, не побачив.

Хіба що невідь-звідки, чи з вітру, чи з шуму морських хвиль, усе ще долинала Катина пісня. Він чув її українською:

Київ — Мисайлівка, 24.ХІІ.2017

Дядька — в армії царської Росії — відданий цареві солдат-служака, якому командування доручало стежити за рядовими — політичними засланцями.