Марина Гримич - Клавка

«Ні, він не міг!» — остаточно переконала вона себе в тому, що за нищівною критикою цвіту української літератури стоїть не він, не її дорогий Олександр Сергійович.

Чай був Клавці дуже до речі. Вона давно снідала, а обід їй не дістався. І, судячи з усього, не дістанеться.

— Ви обідали, Клавочко? — ніби читаючи її думки, лагідно спитав Олександр Сергійович.

— Ні… — трохи манірно відповіла та.

Бакланов устав з місця і підійшов до шафи.

— Ось тут у мене бараночки… Це мої друзі. Вони завжди виручають мене, коли я не встигаю пообідати.

Він підніс їй кришталеву цукерничку.

Вона взяла кілька бубликів.

«Ні, він точно не міг!» — іще раз рішуче заявила собі подумки Клавка.

Вона зиркнула на годинник. Стрілки показували шосту п’ятнадцять.

Клавка напружилася: поки вона доїде, поки приготує все до початку вечірнього засідання… Хоч би не запізнитися!

— Я вже закінчую, Клавочко, — знову прочитав її думки Бакланов.

Вона заспокоїлася. Це було слово мужчини. ЙОГО слово.

— От і все! — нарешті сказав він, простягаючи їй папку.

— Що передати Олександрові Євдокимовичу? — запитала Клавка.

— Нічого, я сам йому передзвоню! — відповів той.

«От не до речі бовкнула! Хіба мусить він ділитися з секретаркою своїми думками з приводу важливої державної справи?»

— То я піду? — невпевнено спитала вона.

— Виробнича травма? — замість відповіді пожартував він, показуючи на її перебинтований палець.

Клавка посміхнулася.

— І це? — він показав на блузку.

Клавка глянула собі на груди… От сором! Крім рукава, ще й тут пляма від друкарської стрічки! Це ж вона перед ним… І перед «мадам халою»… в такому вигляді!.. Жах!

І саме в цей момент Олександр Сергійович дав їй легенького щигля по кінчику носа. Так роблять діти, коли жартують: «У тебе пляма на сорочці!» — «Де?» — «У тебя на бороде!»

Клавка посміхнулася.

Бакланов поплескав її по плечу:

— До вечора!

— До… — затнулася вона. — До побачення!

Першим на вечірньому засіданні мав виступати Рильський.

Зайшовши в зал, Клавка побачила свого обожнюваного Максима Тадейовича у президії. Тримався він достойно, здавалось би, зовсім не хвилювався. Але Клавка його добре знала. За маскою спокою і добродушності ховалася величезна робота над собою.

— Слово має Максим Тадейович Рильський! — оголосив Іван Ле.

«Ти тільки посміхайся!» — пролунали в неї у вухах, як наяву, слова Катерини Миколаївни, його дружини. Клавка вже не пам’ятала, в якій ситуації вона їх чула, але в неї в голові закарбувалася картинка, як Рильська при цьому поправила комір на чоловіковій сорочці.

Максим Тадейович вийшов на трибуну, всміхнувся і почав доповідь:

— Тридцять років радянської влади святкуватиме вся наша земля…

Він, здавалось, і справді не хвилювався.

Зате Клавка нервувала.

«Піду до машиністок, краще стенограму почитаю пізніше… Я і без того знаю, що він говоритиме».

Його виступ, як і завжди, буде побудований на тому, щоб хвалити інших, а якщо й критикувати, то себе. Він обов’язково похвалить Тичину, Бажана, Сосюру, Первомайського, Гончара. Похвалить зухвалого молодого прозаїка, який критикував його на нараді молодих авторів. Це така його тактика, випробувана у багатьох словесних боях. Насправді це «підступний» хід Максима Тадейовича, або, як називає його Єлизавета Петрівна, «хід конем». У такий спосіб він не просто обеззброює критикана — це було б надто просто. Він його, свого опонента, прирікає на довічні докори сумління! «І колись, через тридцять років, — фантазувала Прохорова, — він, вже сам будучи старичком, співатиме йому, Рильському, дифірамби — чи у виступах, чи у своїх мемуарах, і тим солодші вони будуть, чим мерзенніше він виступав проти нього у сорокових. І при цьому ніхто не зможе звинувати його в нещирості…»

Клавка зайшла у машбюро. Машиністки чекали на повернення першої стенографістки.

…У своїй доповіді Максим Тадейович може зачитати щось із Бєлінського і Добролюбова або статтю Леніна про Льва Толстого, — він любить це діло, — йому навіть дорікають, що він це робить, аби делікатно уникнути цитування Сталіна, Молотова, Жданова, Кагановича…

А потім прийде час для критики. Критикувати треба, це навіть не обговорюється. Така установка партії на сьогодні. Не критикувати — значить зігнорувати партійні вказівки. І Максим Рильський також критикуватиме. Для цього він має свою заготовку: «Критика буває позитивною і негативною». Усю негативну критику він спрямує на самого себе: «Ідеалізація в моїх творах, безумовно, є, і її треба рішуче позбуватись». І додасть щось на зразок того, що його ідеалізацію старих українських діячів можна пояснити умовами виховання і середовища, в якому він виріс. Це, звичайно, — скаже він, — не виправдання, а лише пояснення. Ну, і тепер годиться таку тенденцію засудити. Так, цілком можливо, що він скаже: «Я з усією гостротою це засуджую». Але скаже так, що ніхто не повірить, що він справді відрікається від своїх спогадів про Антоновича та інших батькових друзів. От є таке у нього: сказати так, щоб слухачі чули не текст, а підтекст і навіть під-підтекст.