Марина Гримич - Клавка

Але найдивніше те, що через тиждень після виходу фейлетону газета «Правда» розгромила вже самого Остапа Вишню. Клавка дуже старанно, разів з десять, читала той фейлетон Павла Михайловича, і він їй здавався цілком співзвучним критиці Леоніда Миколайовича Новиченка. І вона ніяк не могла збагнути своїм «дівочим» розумом, чому Остап Вишня постраждав. Ось тоді вона дала собі слово більше не думати про це. Видно, вона ще не дозріла зі своєї безпартійної позиції оцінювати партійну справу.

А от письменники, бач, не забули історії річної давності. На минулих загальних зборах всі, кому не лінь, проїхалися по Панчеві: одні кпили над тим, що це його висміяв Остап Вишня у своєму фейлетоні, інші ж засуджували його «теорію права на помилку» як ідеологічно шкідливу. Лише Юрій Олексійович Мокрієв [48] Юрій Олексійович Мокрієв (1901–1991) — поет, драматург, сценарист. тоді сказав, що не треба пов’язувати ім’я Петра Йосиповича з тим, чого він не говорив, і назвав цю дискусію навколо «права на помилку» «переспівуванням найогиднішого анекдота, який мужчинам тільки розповідають, а жінкам нельзя».

Клавка зловила себе на тому, що майже пропустила виступ Ільченка. Він якраз зійшов з трибуни. Ну, нічого, вона має привілей прочитати все в стенограмі.

Тут Іван Ле несподівано закрив засідання. Клавка подивилася на годинник: ранувато. Потім зиркнула на президію, Корнійчук з Іваном Ле зосереджено перемовлялися. Клавка зрозуміла: у ЦК буде нарада.

Клавка прудко вибігла із залу і заскочила в машбюро, стала підганяти машиністку, щоб та швидше друкувала останню порцію стенограми.

Вона пробігла очима текст: Ільченко таки не забув згадати Малишка. Але ця критика була більше схожа на закиди стилістичного порядку і відповіді на особисті образи. Поетові старшого покоління ніхто нічого ідеологічного не інкримінує. От і добре.

І, на щастя, ні слова про Рильського, Яновського, Сенченка, — зітхнула з полегкістю Клавка. Значить, чутки про сплановану розправу над цими трьома письменниками значно перебільшені.

Клавка розклала на своєму столі на три стосики перший, другий і третій примірники стенограми і кинулася на пошуки Корнійчука, щоб спитати, чи їй пішки йти до ЦК, чи її підвезе Овсянніков.

І яким же було її розчарування, коли вона почула від Олександра Євдокимовича:

— Дайте мені стенограму. Я сам завезу. Відпочивайте, Клавдіє Дмитрівно, завтра важкий день.

Клавка знехотя простягла папочку з першим примірником машинопису Олександрові Євдокимовичу: отже, сьогодні вона вже не побачить Олександра Сергійовича! Дорогого Олександра Сергійовича… А його «До вечора!» звучало так привабливо і так багато їй обіцяло!

«Не все курці просо! — відразу засудила вона себе за дівочі фантазії. — Відпочивати так відпочивати!»

Взяла під пахву два примірники двох стенограм — ранкового і вечірнього засідань — і почвалала до себе в приймальню.

Тільки зараз вона відчула, як втомилася. Присіла на свій стілець, зняла черевики і поклала ноги на стіл.

«О, як добре!»

Так вона просиділа в напівдрімоті з годинку, а потім стала збиратися додому.

Вийшовши з приймальні, почула чоловічі голоси на протилежному кінці коридору.

Їй дуже хотілося до свого ліжечка, спатоньки, і разом з тим розбирала цікавість — що ж там діється? А раптом це чужі? Адже о цій порі (а вже наближалася одинадцята вечора) у Спілці майже ніколи нікого не буває.

Вже напівдорозі до місця, звідки лунали голоси, вона зрозуміла, що це були не чужі. Шум долинав з Кабінету молодого автора, і вона впізнала кількох учасників — це був не керівник Кабінету Степан Крижанівський, а самі молоді таланти.

Клавка навмисне стишила ходу, щоб її кроки не почули, хоч хлопці не дуже й крилися: маленька смужечка світла вибивалася з-за відкритих дверей. Молоді таланти, судячи з усього, чаркувалися і обговорювали Пленум. Суперечка була гарячою. Клавка не могла розібрати більшості сказаного, проте окремі уривки фраз звучали досить чітко: «Батьки і діти — це одвічна дилема, і не треба з цього приводу драматизувати»; «А яке право має Панч критикувати Коваля, що, мовляв, він за роки війни забув притаманну йому соковиту селянську мову і що в нього з’явився „ сержантський погляд на життя“»; «Вони мають поступитися нам місцем. Не хочуть — примусимо»; «Не гарячкуй, не можна так рубати з плеча»; «А що їх жаліти! Вони вже — відпрацьований матеріал…»; «Мало перцю сьогодні було, ми ж не так домовлялися»; «Хлопці, може, ще по одній?»…