Марина Гримич - Фріда

«Якби можна було в цій ідеальності ще й самозапліднюватися…» — іронічно зауважила вона.

Тепер настала черга Маджаряна знизати плечима.

Самотність — її природний стан, однак це не самотність жінки, яка не має пари, чи чоловіка-одинака, це була самотність міфологічного древа, яке саме є світом, у якому є все… Древо, яке жило в ній, було бінальним: в ньому було і жіноче, й чоловіче, і материнський інстинкт, і батьківський, і тепло, й холод, і життя, і смерть. Одна проблема такого древа, що воно одне, що воно саме…

Ірина, скоцюрбившись, сиділа на порозі дому-химери і, заплющивши очі, поринала у спогади…

…Ось вона, малою, лежить, хвора, у ліжку. Поруч на стільці сидить дядько Рафік з грубою книгою.

— …Це Адам і Єва до того, як їх вигнали з раю. Подивись на них: як ти думаєш, вони щасливі? — каже дядько.

— Не знаю. У них на обличчях нічого не написано.

— Ото ж бо й воно: у них на обличчях нічого не написано. Точно сказала. А подивись сюди — Єва народжує свого первістка. Вона тримається за гілку руками, а з-під її сукні вилазить голівка дитини. Що у Єви на обличчі тепер?

— Їй боляче.

— Так, їй боляче. Вона відчуває біль, вона страждає, як і попереджав Бог. Це значить: до вигнання з раю ні Адам, ні Єва не знали, що таке біль, страждання, а отже, не знали й любові. Як ти думаєш — що краще? В раю чи на землі?

— Не знаю, здається, краще в раю…

— Ні, дитинко, краще на землі. Бо, не знаючи страждання, не цінуєш щастя. Бог дуже розумний. Його не міг перехитрити Сатанаїл. Таке тлумачення принижує величну сутність Бога. Він сам попросив Сатанаїла спокусити Адама і Єву, щоб вони на все життя запам'ятали солодкий страх спокуси і п'янке відчуття свободи і передали його всім наступним поколінням, аж до нас з тобою. Ти мені віриш?

— Не знаю…

— Перегорни кілька сторінок назад і подивись, які тут Адам і Єва, на початку створення світу, коли ще не були вигнані з раю. Бачиш? А тепер перегорни ще кілька сторінок уперед і скажи мені, яка між ними різниця? Що ти бачиш?

— Ці, перші — як ляльки.

— Еге ж. Ти правильно сказала. Як ляльки. А на землі вони — люди. Вони — вільні.

— Знаєш, — пояснювала вона Маджарянові. — Я — людина, створена Богом до того, як з неї вилучили ребро, я Адам, з якого ще не вийняли Єву, я єдність Адама і Єви, не-розчленована єдність… — сумно посміхнулася Ірина. — Може, в досить симпатичній жіночій подобі. Ти маєш рацію, мені не потрібна пара… Я сама собі, сама по собі і сама собою…

— Може, ти помиляєшся? Може, тобі потрібна не абсолютна самотність? Адже між двостатевою формою розмноження і твоїм недосяжним ідеалом — самозапліднювальною формою — існує проміжна стадія, як у морських тигрів. У кожної тваринки є і жіночі, і чоловічі органи, тобто в них немає статевої диференціації, але самі вони розмножуватися не можуть, бо все одно потребують пари, такої самої, як вони, двостатевої. Така особина підпливає до іншої, і вони паруються.

— Для цієї форми розмноження мені потрібен би був хтось, подібний до мене. А я хочу бути сама. Чесно. Будь-хто інший мені тільки заважав би.

Маджарян розсміявся своєю чарівною східною посмішкою і хитро на неї зиркнув:

— З обивательського погляду, ти або дівка-перестарок, або фригідна, або самотня. Насправді це не так. Ти просто сама. До речі, ти не одна така. Сьогодні таких самодостатніх жінок чимало. Це не самотність, це «самість», розумієш? Звісно, такого слова в словнику немає. Але його треба туди занести. Сучасна жінка, надто ж та, що в бізнесі, тяжіє до самості. Така жінка носить у собі всесвіт, а не лише жіночу його частину.

Це було схоже на правду. Ірина ніколи не почувалася неповноцінною, бо таких жінок, як вона, було чимало. Вона дійшла висновку, що ці «самі» жінки досконаліші за тих, хто живе у шлюбі і в такий спосіб убиває свою самість, бо хоч-не-хоч, а мусить виконувати роль половини, а не цілісності.

Лише Маджарян не заважав її самотності-самості. Дуже довго. Аж поки, розлучившись із третьою дружиною, не запропонував їй вийти за нього заміж. І все зіпсував. Ірина розірвала дружні стосунки з ним. У них лишився тільки бізнес…

«Ти нагадуєш мені Фріду Калло, мексиканську художницю. Бачила репродукцію у моєму кабінеті?»

Ірина тоді лежала на великому ліжку готелю з краєвидом на Тірренське море і курила. На слові «Фріда» вона здригнулася. Проте одразу ж запила свій неспокій кількома ковтками скотчу.

— У Фріди Калло картини передають твою суть — суть жінки-всесвіту. Якби я тебе не знав, то назвав би Фрідою.