Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

Летаргійний сон ( грец . Eёthe – забуття і argia – бездіяльність) – хворобливий стан людини, що може тривати від кількох годин чи діб до кількох місяців і навіть років. І навіть десятиліть! (Відомі випадки, коли хворі перебували в летаргійному сні 15–20 і більше років!) Стан той, схожий на сон, супроводжується ослабленням усіх проявів життя. Зовні така людина видається мертвою, тільки й того, що не має ознак розкладу тіла. Як раніше в Україні казали: така особа «завмерла». (Завмерлий – без ознак життя, змертвілий. Завмирати – втрачати свідомість, непритомніти, зомлівати, переставати діяти, рухатись; зрештою, умирати, гинути…)

Маска. В археологічних пам’ятках змодельоване обличчя за черепом небіжчика. Її створювали так: спочатку голову відокремлювали від тіла померлого, потім вичищали череп та виймали мозок. На лицьову частину наносили шар глинистої маси, вохри, вугликів та кісточок на жировій основі. Найчастіше моделювали повіки, ніс, вигин вуст. Цей звичай практикувався ще племенами катакомбних часів.

Після державної реформи Діоклетіана добружанська Мала Скіфія відділилася від Мезії і стала самостійною провінцією – під владою римлян. Античні руїни на території Малої Скіфії знаходять в Істрії на південь від дельти Дунаю і в Томах (Констанца), а також в Тропеум-Траяні.

Городищами прийнято називати залишки стародавнього укріпленого поселення або міста, що було оточене ровом та валом й часто захищене ще й природніми перепонами (ярами, річками, болотами тощо). Найдавніші городища на території України датуються мідним віком. Відомі великі, т. зв. скіфські городища VІ – V ст. до н. е. – Немирівське, Гаврилівське, Кам’янське, Більське та ін., що їх збудували осілі землеробські племена.

Готи, готони – племена східних германців. На початку н. е. жили на південному узбережжі Балтійського моря та в пониззі Вісли. З кінця II ст. почали пересуватися на Південний Схід і в 1-й половині III ст. осіли в Північному Причорномор’ї, де змішалися з місцевими, переважно скіфо-сарматськими племенами, створивши сильне політичне об’єднання. У III ст. вели війну проти Римської імперії, захопили античні міста-держави Тіру, Ольвію, а також Боспорську державу, здійснили ряд морських походів, у тім числі в Малу Азію. В цей час відбувся поділ готів на остготів (жили в пониззі Дніпра) і вестготів (у пониззі Дністра)… В 375 році готський союз розгромили гуни, після чого більшість готів було витіснено з Північного Причорномор’я, проте невелика частина їх залишилася в Криму й після навали гунів. Там вони змішалися з племенами скіфів, чию державу в Криму вони допомогли знищити, а потім і самі опинилися в ролі переслідуваних, і скіфи, рятуючись від гунів, допомогли залишкам готів уціліти, тих готів, які ще вчора їх нищили. Крім скіфських племен, готи змішалися з племенами аланського, сарматського і таврського походження, розчинилися серед них і зникли з історичної арени, давши початок іншим етносам. У візантійських джерелах термін «Готія» був поширений на Крим, але вживався як географічне, а не етнічне поняття.

Гуни – давні кочові племена. Велике об’єднання гунів наприкінці ІІІ ст. до н. е. склалося на тер. Північного Китаю. На початку ІІ ст. до н. е. вони з’явилися в Середній Азії, а з ІІ ст. н. е. – в степах Північного Причорномор’я. На середину ІV ст. припадає масове просування гунських племен до Приазов’я, де 375 року вони розгромили аланів, а також готів. У V ст. гуни прийшли в Паннонію (територія сучасної Угорщини). В 445 році правителем гунів став Аттила, якого прозвали «бичем народів». При ньому гунська держава з центром в Паннонії зайняла величезну територію від Рейну до Волги. Північне Причорномор’я (сармати, переможці скіфів, були частково знищені, частково розсіяні або підкорені) ввійшло в державу Аттили під назвою Припонтійська Скіфія (виявляється, ще й така Скіфія була, бодай лише по назві). До складу війська Аттили, крім гунів і акацирів, входили анти, алани, роксолани, готи та інші племена Північного Причорномор’я. Після смерті Аттили (453) держава гунів розпалася, адже трималася всього лише на військовій силі та неймовірній жорстокості. (Зі смертю правителя-деспота, як свідчить історія, створені ними деспотичні держави, як правило, досить швидко розпадаються). Частина гунських племен, вигнана з території Паннонії, повернулася до берегів Азовського моря, була відома там і в пізніші часи (VI ст.), але вже під різними племінними назвами. Так нищителі Скіфії, зокрема кримської, самі були погублені й зникли в пітьмі історії, розчинившись серед тих народів, яких вони гнобили й нищили.