Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

Іранські мови – група споріднених мов індоєвропейської сім’ї. Генетично наближені до індійських мов (індоарійських), разом з ними і проміжними між цими групами дардськими мовами становлять індоіранську гілку індоєвропейських мов. Поширені в Ірані, Афганістані, а також у Пакистані, Іраку, Туреччині, в Середній Азії й на Кавказі, у Північній та Південній Осетії, частково Вірменії, Азербайджані, Грузії, Дагестані, Узбекистані, Туркменистані, Киргизії, Казахстані.

Розрізняють іранські мови давні – VI–III ст. до н. е., середні – III ст. до н. е. – IX ст. н. е. й нові – з VIII–IX ст. н. е.

До південно-західної підгрупи належать сучасні перська (фарсі), таджицька, дарі, татська та ін., а також мертві мови – давньоперська й середньоперська, талишська (пехлеві); до північно-західної підгрупи – курдська, белуджська, талишська, гілянська та ін. мови; з мертвих – мідійська, авестійська й парфянська. До північно-східної підгрупи входять сучасні осетинська та ягнобська мови, а також мертві – аланська, скіфська, согдійська, хорезмійська мови; до південно-східної підгрупи – сучасні пушту (афганська) мунджанська, памірські мови, а також мертві сакська і бактрійська мови.

Андроновська культура – археологічна культура бронзового віку. Виділена в 20-х роках ХХ століття. Назва походить від с. Андронова поблизу м. Ачинська (Красноярський край). Андроновська культура – умовна назва для частково споріднених між собою культур, поширених на території Казахстану, Західного Сибіру, південного Приуралля. Орієнтовно датується серединою і 2-ю половиною II тисячоліття до н. е. Для андроновської культури характерні поселення з залишками напівземлянкових і наземних жител і могильники з трупопокладеннями, рідше – з трупоспаленнями. В похованнях знайдено крем’яні наконечники стріл, бронзові знаряддя і зброю, мідне й пастове намисто, золоті й мідні сережки тощо. Посуд, як правило, плоскодонний – орнаментовані горщики, банки тощо.

Це ще не рекорд на довжину власного імені. В Ассирії був цар, який мав таке ім’я (увага): Ашшуретельшамеуефсітіубаллітсу!

В Україні найдовші прізвища складаються лише з 14–15 літер, а найнайдовше всього лише з 20 – Константинопольський. (Подвійні прізвища мають і до 24–25 літер. А ось із чотирьох частин зафіксоване лише одне – Семенова-Тянь-Шанська-Болдирєва).

Найдовші імена – Аполлінарій, Максиміліан та Дзвенислава. Найкоротші українські прізвища складаються з двох і трьох літер: Юр, Уль, Юнь, Ус, Ге, Ро. Щодо найкоротших імен, то це – Ів, Ор, Ян, Ія.

Неогеновий період і неогенова система, – неоген – другий період кайнозойської ери та відклади, що утворилися в той час приблизно 25 мільйонів років тому.

«Упанішади» ( санскр . таємне знання) – індійські прозові й віршовані, релігійно-філософські трактати; частина ведичної літератури. Виникли приблизно в VII–III ст. до н. е.

Дати ім’я у всіх народів вважалося дуже важливим. Ще давні шумери застерігали: те, що «не має імені», не існує. Отже, «назвати по імені», «дати ім’я» означає – спричинити життя.

Те саме, що багатобожжя, протилежне монотеїзму – єдинобожжю.

Дніпро-Славута – символ долі українського народу, персонаж фольклору, літератури. На думку деяких дослідників, Славута був богом головної річки давніх слов’ян, сином богині Слави, що символізувала військову перевагу. Існує праслов’янське передання про походження Дніпра та Дунаю (назва пов’язується з богинею наших предків Даною) з крові богатирів-богів.

У часи своїх мандрів по світу Геракл зазнав усяких пригод: якось забрав він собі у Геріона, якоїсь потвори, волів. Так оповідає міфологія (релігійні перекази) – із приміток Т. Коструби.

Океан, на думку греків, це мовби величезна ріка, що обіймає всю землю. Стовпи Геракла – Гібралтар, Гедейра – колонія фракійців у Півд. Іспанії (Гадес фінікійців у Півд. Іспанії (Гадес, Гадір) – примітка Т. Коструби.

«Библейская энциклопедия», у якій подаються наукові коментарі до всіх географічних назв та імен Біблії, згадує і Скіфопіль (пізніше з єврейською назвою Бефсан, Бео-Сан, Бет-Шеан), який лежить «за 600 стадій від Єрусалима», і що він був «весьма сильною крепостью как по своему естественному положению, так и по своим искусственным укреплениям, величественные развалины коих сохранились и доныне…» І далі зазначається: «Во времена Спасителя (себто Ісуса Христа. – В. Ч.) Скифополь был главным городом Дикополя (на теренах Палестини. – В. Ч. ), или союза 10 городов, населенных большею частью язычниками». Довгий час Скіфопіль перебував у ранзі столиці «Дикополя». Згадувався він і в Біблії (щоправда, чомусь у виданнях лише до 1911 року): «И Манассия не выгнал жителей Бефсана (который есть Скифополь) и зависящих от него городов» – «Книга суддів».