Валентин Чемерис - Сини змієногої богині

«Кохання мусить врятувати світ, – думав він і чудувався, що він ще може так думати. – Як не для мене, я своє віджив, то для сина. Бо як же інакше?…»

І побачив жовту левицю, що виткнулась із вранішнього маєва.

По кого? Страху не відчував. Кого вона шукає?…

Виявилось – по нього.

Виявилось – його шукає. Вже наздоганя… Ні, вже наздогнала лань його життя. Та збагнувши це, Старий не злякався, бо вже давно не відав, що таке ляк, хоч і втямив: не встигне сонце піднятися над степом, як левиця одним стрибком прикінчить лань його життя, і все тоді нарешті скінчиться…

«Як судилося, так і буде, – і від того йому стало просто і легко. – Хай щастить синові в цім світі, йому треба починати нове життя на кладовищі старого…»

І, звівшись, повернувся навстріч левиці, що вже наготувалася до стрибка.

– Ти мене шукаєш? – поспитав. – А я тебе вже чекаю…

І вклонився їй – смерть свою теж треба гідно зустрічати.

А дивна чарівлива музика все бриніла й бриніла у ньому, і він, заплющивши очі, вже назавжди, – впивався нею, вбираючи її в себе кожною частинкою свого натрудженого життям тіла.

Ще встиг подивуватися (теж востаннє у своєму житті): для чого він жив, коли не знав раніше, що в білому світі є така музика? Але йому ще й поталанило, він устиг її спізнати, встиг відчути душею, бодай і за крок до вічності…

А молодий вітер біг і біг срібною ковилою, і степ співав собі та й співав…

Схід усе яскравіше і яскравіше зорів.

Розвиднялося. Непорочно сяяла ранкова зоря-зоряниця.

Десь хрипко каркав чорний ворон, мабуть, нетерпляче очікуючи, доки він, Старий, помре, каркав, а тим часом на руйновищах Скіфії світало, сходило сонце нового життя, того життя, що як і колись, як і тепер, як і завтра-позавтра було, є і довіку буде – у цьому його й смак – найнебезпечнішою з усіх небезпек білого світу.

1991, 2005–2006,

Дніпропетровськ – Київ

«Скіфи – блискучий період нашої давньої історії… Іменем цього народу названий період, що охоплює біля п’яти століть, на протязі якого на території Східної Європи, Середньої Азії і Південного Сибіру в розвитку суспільства відбулися зміни першорядного значення. Цей час збігається з виникненням і розвитком античних держав Греції, що відіграли величезну роль у становленні європейської цивілізації… Без особливого перебільшення можна сказати, що в історії цивілізації наступне місце за греками і римлянами займають скіфи і кельти. Ці народи визначили розквіт варварської Європи і наклали відбиток на її подальший розвиток.

Ось чому історія скіфів, їх культура подає нам величезний інтерес, хоча жоден із сучасних народів не є їх прямими спадкоємцями.

Скіфи не залишили прямих нащадків, але мистецтво їхнє зробило вплив на багатьох. Одним із спадкоємців є і ми».

«…Отже, якщо Україна входила (а вона входила) в зону Скіфської держави, значить, наші державотворчі традиції сягають глибини VІ ст. до н. е.! І значить, не такі вже ми закоренілі “гречкосії”».

«Люди, котрі цікавляться історією, напевно помітили, що останнім часом дослідники далекої давнини все глибше проникають у товщу проблем, пов’язаних з початком залізного віку. В цей період формується й утверджується слов’янська спільність. У цей же період існує Скіфія – могутнє державне утворення на території нашої країни, до якого входила й частина слов’ян. До речі, на сьогодні проблема Скіфії – одна з найактуальніших. Не можна сказати, що скіфська історія для нас – за сімома замками. Скіфам дуже пощастило в тому розумінні, що вони були сучасниками античної цивілізації і про них залишалося чимало історичних відомостей. Ось уже близько двохсот років широко досліджуються археологічні пам’ятки Скіфії. Проте, як і в кожній галузі людських знань, чим більше ми заглиблюємося в історію скіфського суспільства, тим більше питань постає перед нами… Розкопки показали нам Скіфію не тільки в новому історичному аспекті, але й у зовсім новому художньому втіленні. Ми з певністю можемо твердити, що скіфознавство нині перебуває в стадії бурхливого розвитку…

…І останнє. Ми надто мало знаємо про походження скіфів. Пам’ятників його ранньої історії не знайдено. Загадковий Геррос, загальне скіфське кладовище VII–V ст. до н. е., про яке пише Геродот і місцерозташування якого ним точно визначено, досі не знайдене.