Олександр Соколовський - Богун

Проте ця поміркованість залежала зовсім не від богів: Ярема просто хворів на шлунок і боявся його обтяважути.

А коли щось занадто вже — так, як сьогодні, — почало пекти й крутити всередині, ставав князь похмурий злий і все згадував, що якась ворожка ще років десять ему сказала, що він помре від шлункової хвороби.

Правда, він зараз же звелів ту ворожку повісити, але слів її не забував…

Ось і тепер, прислухаючись до ледве помітного бурчання в животі, він згадував про ту розхристану, розпатну сиву бабу, що колись так кумедно вила й борсалася, намагаючись розірвати ремінний зашморг.

Бурчання в шлунку не припинялося.

Пани майже всі були п’яні, й князь, не звертаючи нічієї уваги, вийшов з їдальні й попростував у парк освіжитися.

Хоч був уже вечір, роботи в парку ще не припиняслия.

Непомітно пройшов Ярема липовою алеєю майже до самого яру.

Раптом коло кущів, усього лише за кілька кроків, почув він тиху розмову:

— А хіба що? Знов її бачили? — пошепки запитав чийсь голос.

— Це мітлу вогняну?..

— Еге ж…

— Не знаю… Гомонять, що то не мітла на небі… Говорять, що то меч божий…

— М-меч божий н-на па-нів!.. — стримано, але виразно загув перший голос.

— А, л-лайдаки, бидло прокляте!.. — звірем заревів князь, плигнув і вхопив якусь постать за плечі.

Друга перелякано метнулася вниз — у яр.

— Стій, стій, лайдак!.. Шкуру здеру з живого! — з верещав Ярема.

Але той, що тікав, уже зник у темряві.

Другого дня, в неділю, в Лубнах у церкві святої тройці службу божу відправлено трохи раніше, ніж пани почали розходитися з костьолу.

День був теплий, і на людях, що виходили з церкви, зовсім непомітно було теплого одягу. Сірі свити, широкі брилі, чорні шапки й темні хустки утворювали якусь одноманітну масу. Тільки де-не-де серед убого вдягненої юрби зеленів довгий кунтуш поважного міщанина, синіла сукня його дружини або спалахувала в ласкавому промені осіннього сонця червона дівоча стрічка.

Не чутно було голосної розмови, тихий гомін ледве лунав над юрбою, й лише з двох рядів калік Та старців, що стояли коло церковної брами, інколи виривалося проникливе й благальне:

— Подайте каліці темному…

— Подайте сліпому нещасному…

— Подайте христа ради, що милость ваша…

На цвинтарі, коло стрункої тополі, зупинився худорлявий хлопець років тринадцяти. Він увесь час нетерпляче переступав з ноги н а ногу й витягував шию, — намагався когось розгледіти серед юрби.

— І чого вона так пізно виходить? Завжди остання…

Все молиться — все цілує ікони…

Хлопець нетерпляче повів плечима й, очевидячки, намірявся повернутись до церкви, коли раптом в юрбі почулося:

— Ярема… Ярема… князь Ярема… — І всі погляди зосередилися на групі вершників, що наближалася від костьолу.

Чудовий вороний кінь легко й урочисто ступав під Яремою. На збруї, на малиновому жупані князя, на шаблі й на соболевій шапці з пером горіли золото й само цвіти.

Вершники, що їхали півколом трохи позаду князя, були одягнені з не меншою пишнотою. Краса їхніх коней, розкіш їхньої зброї й одежі ще дужче кидалися у вічі на фоні сірої одноманітної юрби простого люду, що боязко розступався, поспішаючи дати дорогу панам.

І старі, й молоді, що тільки-но повиходили з церкви, з прихованим острахом знімали шапки й низько, дехто до самої землі, вклонялися князеві.

А він, згорда поглядаючи на юрбу, зрідка ледве помітно похитував головою — так, що не можна б сказати, чи то він відповідає на привітання, чи тільки хоче придивитись пильніше.

Холодні банькуваті очі та довгий шорсткий рудуватий вус надавали темно-жовтому, аж чорному обличчю князя якогось холодного, жорстокого виразу.

Хлопцеві, що, схиливши простоволосу голову, стояв під тополею, здалося, що Ярема глянув на нього гнівно й погрозливо.

«Невже Петро виказав?» — ворухнулась-підозра, й холодна комашня забігала хлопцеві по спині.

Він не смів звести очей, не наважувався пересвідчитися, що князь уже далеко, що він уже не дивиться хлопцеві в вічі своїм холодним страшним поглядом, що вже проїхала до замку в роззолоченій кареті княгиня Гризельда, що вже навіть останні пани пройшли повз церкву.

«Лайдак! Шкуру здеру з живого! — пригадав хлопець учорашню погрозу в парку. — «Замордує, рудий собака, та й край… Йому що?»

В уяві знов промайнули холодні банькуваті очі. Страшні картини встали перед очима: ось закатований на смерть нагаями собачий кухар, що зварив щось не те для Яреминих собак, ось непокірний дід-пасічник, що не схотів давати князеві десятину, а ось і батько, що спробував колись тікати на Запорожжя…