Олександр Соколовський - Богун

За цими будівлями йшли крамнички, шинки, ятки, а далі вже починалося місто.

Максим жив не в самому замку, а в одному з приміщень для стайничих. Це значно полегшувало втечу, бо ввечері можна було вийти до міста, не викликаючи нічиєї підозри.

Гострокіл, що оточував місто, був не всюди однакової височини. Перелізти вночі через нього було досить легко, тим більше що вартові в спокійний час стояли переважно коло міських брам.

Перед вечором Максим востаннє походив коло коней, нагодував собаку Вовка, — якого дуже любив, потім пішов під замок на умовлене місце — попрощатися з сестрою.

Вовк ув’язався за ним. Це був чималий сірий, кудлатий, дуже лютий собака. Ще маленьким щенятком Максим знайшов його й вигодував. З того часу Вовк слухався Максима й інколи навіть лащився до нього зовсім не пововчи.

«Чи не взяти б Вовка з собою?» — ворухнулася думка, але зараз же й згасла.

— С-сюди, щоб тебе собаки з’їли! — з несподіваною для самого себе злістю крикнув Максим.

Вовк завищав і втік.

Олена прощатись не вийшла; прибігла сама Варка, то на одну хвилинку — пані Гризельда щось трохи захворіла, й усіх покоївок заганяли так, що аж у голові гуло.

— У… бісові душі! — заскреготів зубами Максим, вродливе обличчя його стало страшне від люті. Одна тільки й була у Максима Олена, — Матері він не пам’ятав, — батько помер уже тому кілька років.

Змалку покуштував Максим панської ласки — штурханів, різок, а як підріс — і канчуків. Скільки пам'ятав себе, — ввесь час тяжка остогидла робота, знущання й цілковита залежність од панів і наглядачів.

Якби не сестра, не Олена — з її теплою рідною ласкою — чи витримав би Максим цей жах, це рабське життя?..

І ось тепер, коли доводиться йти світ за очі, коли треба чи не навіки покидати Олену, — не можна навіть глянути на неї востаннє.

— Ну, годі, годі, Максиме! — заспішила Варка, побачивши, що хлопець немов скам’янів. — Ось тобі Оленине благословення.

Вона наділа на шию. Максимові мідного хрестика.

— Хай тобі господь помагає… Та ще казала Олена, щоб узяв кожуха. Безпремінно, — ночі холодні…

— Візьму, — бовкнув Максим і збрехав: важко й не безпечніше, ніж у свитці.

— Ну, прощай, треба бігти, — прошепотіла Варка й одвернулася.

Максим довго дививсь їй услід.

Потім, коли Варчина біла сорочка востаннє майнула коло замкових воріт, пішов лаштуватися в дорогу.

Смеркалося. В приміщенні для стайничих — довгій брудній і вогкій касарні — було майже зовсім темно, коли Максим підперезався потугіше, накинув на плечі свиту й поклав за пазуху невеличкий клуночок з їжею.

За халяву засунув кіску, поруч із нею вмістилася ложка. В другу халяву Максим поклав у окремій ганчірці трутник і кресало з кількома кремінцями.

— Ну, здається, все, — ворухнув хлопець губами. І раптом вагання опанувало його. — А може, зостатися? Може, все якось обійдеться? Та й куди втечеш? Однаково де пропадати, — чи тут чи там…

Максим уявив собі страшний непроглядний ліс; чорний осінній степ…

Жах стиснув йому серце. Руки безсило звикли. Він безпорадно оглянув касарню й зупинився поглядом на юрбі челяді, що грала в кості в кутку, коло каганця.

— Ех, біс його батькові! Смали на всі! — голосно скрикнув хтось із грачів, і цей крик наче протверезив

Максима. Він похапцем перехрестився й не оглядаючись вийшов надвір.

Починав накрапати дощ. Хоч він зараз же й перестав, але Максимові було й того досить:

— Добра признака…

До гостроколу, що оточував Лубни, Максим дійшов без перешкод: тільки коло замка ще вештався дехто з жовнірства й челяді, а в самому місті вже всі спали, й лише де-не-де в осіннім тумані блимав самотній вогник.

«Ну, в полі можна буде й біжком, — подумав Максим, перелізши через гострокіл і повертаючи на Переяславський шлях. — Тільки от повз кладовище треба проходити: як не йтимеш тихо й поважно, як бігтимеш, та ще, боронь боже, оглядатимешся, — може бути погано…»

Відьом Максим боявся не дуже; відьму треба тільки перехрестити вміючи, а от коли вовкулака ув’яжеться, — тоді капут…

Ніч була не дуже темна. Від кладовища війнуло якимсь холодком… Якісь білі плями танули над могилами.

— Господи, господи, Сусе Христе, — зашепотів Максим, силкуючись пригадати хоч якоїсь молитви.

Але окремі слова ніяк не в’язалися докупи, а ноги якось самі собою починали ступати швидше.,

— Ні, так не можна! — стиснув зуби Максим, вийняв ножа з халяви й, зробивши над собою зусилля, пригадав і пошепки почав проказувати «Отче наш».