Олександр Соколовський - Богун

Незгірше вправлялися й Остророг, і Стефан Чернецький, і супутник його патер з плюскнявим обличчям.

Але вони хоч не забували про слуг і численних собак, що крутилися поміж кріслами й під столом: і собакам, і слугам од усіх хоч що-небудь та й перепадало. І тільки Тишкевич, здавалося, забув про все, окрім своєї їжі.

За першою стравою, на знак маршалка, слуги зняли перший обрус і подали рибне: осетрів у важких срібних ваганках, королів із червоною масною підливою, карасів у сметані просто на сковородах, фаршированих щук…

Панство швидко впоралося і з ними.

— А скажи мені, пане полковнику, — промовив Ярема, побачивши, що Чарнецький уже перестав їсти, а Тишкевич тільки що з жалем проковтнув останній шматок осетрини, — скажи мені, що там чутно в Чигирині про ту зваду козацького сотника з паном підстаростою: кажуть, не поступається сотник?..

Чарнецький блимнув зеленкуватими очима.

— Не поступається, але що з того? Виявилося, пан п ідстароста діяв цілком законно: той Хмельницький не мав на Суботів жодного права…

— А що, певно, значний козак Хмельницький? Кажуть, до самого короля їздив? — запитав Тишкевич.

— О, то бестія!.. А хутір же який! Чи не кращий у всім старостві!..

— Дуже вже панькається король з тією козацькою маволоччю, — сказав Ярема, — давно б слід їх приборкати.

— Свята істина! — хотів був прилучитися до розмови патер єзуїт, але несподівано ригнув і мусив обмежитися лише тим, що звів очі до неба.

В цю мить слуги почали знімати другий обрус і ставити на стіл пироги з дичиною, паштети, бігоси, вареники, дичину.

Тишкевич потягнув до себе обома руками чи не цілого сайгака. Ярема, бачачи, що з воєводою годі зав’язати якусь розмову, поки не подадуть вин і медів, знову звернувсь до Чарнецького:

— Ну, а про турецьку війну вже нема розмов поміж козаками?

— Та щось наче трохи принишкли… Але думка моя така, що і король, і великий канцлер таки ще не залишили цієї справи…

— О, той канцлер, — несподівано загорівся гнівом Ярема, — хитрий лис!

— Тільки про своє дбає, — вмішався Тишкевич, насилу-таки проковтнувши те, що було в роті. — А навіщо нам та війна?.. Ледве сяк-так налагодили господарство після останньої ребелії, а тут знов… Знаємо ми цю війну: почнуться податки, побори, підупаде торгівля, хлопи почнуть розбігатися. Й так уже знову чогось заворушилися…

А коли ще, боронь боже, війна…

— Не розумію, — поважно почав тоненьким голосом худий Остророг, — не розумію, чого тим хлопам од вас розбігатися?.. Т ут, у Київськім воєводстві та на Задніпрі, — це ж просто рай для хлопства! У нас, на заході, хлопи працюють на пана чотири, а то й п’ять день на тиждень, роблять часом і в свята… І чинші куди вищі, й данини… А тут щ о?.. Якийсь день-два в жнива чи в косовицю — та й вже.

— Не зовсім, — заперечив Ярема. — Я своїх на Лубенщині таки привчив трохи більше часу віддавати панові… А замкові роботи? А заборона варити горілку й пиво? А мелення збіжжя?

— Вони з-за однієї горілки на стіну полізуть, — улесливо підтакнув патер.

— Не на стіну, а на вербу або на дуба, — пошуткував Тишкевич. — Бачив я, княже, дорогою твої прикраси, — висять, як груші…

— А що ж? Панькатися з цим бидлом? Не хоче коритися — хай на вербі погойдається.

— То так вони всі повтікають на Запорожжя, — зауважив несміливо Остророг.

— Знайдемо й там!.. Ех, слухається король отого лиса-канцлера!.. Давно б вже розкидати, з землею зрівняти це чмелине гніздо!..

— Тоді б і схизмати скоріше до правої віри почали навертатися, — прошепотів патер.

— Все ж таки… оборона кресів, — почав Остророг.

— Вигадали таке!.. Оборона… Запорожжя… Орден лицарський! — з жовчю перебив Ярема. — Та я б на королевому місці не вагався й хвилини… Звідки бунти, непокора, розпуста? Звідти. Вигадали — «оборона». Ні… Я таки не втерплю: я сам колись піду на них з огнем і мєчем!..

Остророг не відповідав нічого: почали подавати вина, меди, яблука, груші, виноград, сливи…

Вже після перших келехів розмови за столом стали голосніші. Вже не так прислухалося панство до слів князя, воєводи, Чарнецького… У всіх поволі розв’язалися язики, й у їдальні піднявся такий гармидер, що навіть не чутно було гарчання собак, які, незважаючи на погрози слуг, люто гризлися за кращі шматки недоїдків.

Вже почало й смеркатися, вже й свічі запалено в кришталевих люстрах та в литих важких канделябрах, панство все ще не вставало з-за столу.

Ярема сидів похмурий. Протягом усього обіду він їв мало, пив іще менше. І це не тільки сьогодні, а й завжди: про нього навіть слава ходила, що змолоду не любив він, як більшість панів, уклонятися Бахусові й Венері та що нього тільки один бог — Марс.