Олександр Соколовський - Богун

Суворо й гордо дивився замок на мізерні будівлі міста, на села, на далекі степи Засулля, на чорні густі непроглядні ліси, на хрести православного Мгарського монастиря, що ледве виднівся на взгір’ї серед гущавини столітніх дубів.

Жорстока, страшна, невблаганна сила почувалася в цих мурованих баштах, у цих темних мурах, у цих сторожких довгавих чорних очах стрільниць: така сама, як і в господаря замку — князя Яреми.

Була рання осінь 1647 року.

І ближчі, й далекі ліси, й міські сади, й старовинний парк коло замка вже подекуди жовтіли й червоніли осіннім золотом.

В ніжній глибокій прозорій блакиті тануло бабине літо.

Князь Ярема стояв на високім балконі й дивився вниз — у парк, де ще з раннього рана кипіла робота.

Щось чи не дві сотні людей метушилися по широких алеях, коло квітників і оранжерей, коло водометів і статуй, під липами, під тополями, під дубами, під мурами й коло замкового двору.

Були тут і двораки, й піддані з околишніх сіл. Копали, носили землю й цеглу, рівняли доріжки, обкопували дерева, щось будували на схилі, над яром — коло великих важких грудомах суворого сірого граніту.

Стриманий гомін працюючих — немовби приглушений стогін — ледве долітав до князя Яреми: не любив князь голосних хлопських розмов… Тільки пронизливі уривчасті покрики численних наглядачів тішили йому вухо.

— Ах, яка незрівнянна краса! — почувся ззаду в Яреми приємний, трохи гаркавий жіночий голос, і літня, ще в повній красі й силі жінка в блакитному з золотом убранні вийшла з розчинених скляних дверей.

— Не розумію, яка може бути краса в метушні цього бидла? — зневажливо повів плечем Ярема і скоса ще раз глянув униз на людей у парку.

— А х, ні! Я не про те, — посміхнулась пані, — я про річку й степи…

Тиха, спокійна, з широкими заводями Сула й осінні замріяні далі засульських степів були справді чудові.

— Т о чого ж пані так поспішає до Києва, коли їй тут так подобається?..

— Пані не поспішає: це я поспішаю, — відсапуючи промовив червоноликий пан, такий товстий, що ледве проліз у двері.

Це був Януш Тишкевич, воєвода київський.

— Ух, спека, — додав воєвода, обтираючи рукавом малинового кунтуша спітніле чоло.

Він хотів був сісти в один із фотелів, що стояли на балконі, але завагався, бо в покоях весело вдарила музика.

— Прошу до столу, — сказав князь Ярема.

По пухнатих м’яких килимах пройшли вони через простору двосвітну залу, де стояв трон князя Яреми й де на високім склепінні намальовано було небесні світила. Поминули ще цілу анфіладу розкішно оздоблених в оксамити, венецькі свічада, в мармур та срібло покоїв і опинилися в високій просторій їдальні, де грала на хорах музика.

Стіни їдальні виблискували темно-жовтим ясенем з дубовою горорізьбою.

Вздовж стін, на довгих, підтримуваних штучно вирізьбленими підпірками полицях красувався срібний, золотий і кришталевий посуд.

Посередині стояв накритий кількома білосніжними обрусами, один поверх другого, довгий стіл.

На срібних тацях, полумисках і мисках навалено було понарізувану великими шматками свинину, варену, з часниковою підливою баранину, волячі язики з сливами, курятину, поросятину, сало й копчені ведмежі окости.

Тут же в кришталевих посудинах шумувало пиво, в золотих довгошиїх глечиках стояли різноманітні наливки й жовтий прозорий неміцний мед.

Коли увійшов Ярема з Тишкевичем і воєводинею, слуги, що метушилися навколо столу, немов заніміли. Товстий сивий маршалок з надзвичайною спритністю відсунув князеві крісло.

В ту ж мить ударила музика, розчинилися навстіжень двері з сусідніх покоїв, гості й двірська шляхта почали сходитися до столу.

Першими йшли дружина Яреми Гризельда, поруч з підчашим коронним Миколою Остророгом, за ними гусарський полковник Стефан Чарнецький з патером в одежі ордену єзуїтів, а далі вже менші пани, більшість яких постійно мешкала в замку, складаючи численний і пишний почет князя Яреми.

Щось чи не півсотні панів у саєтових, оксамитових голубих, жовтих, червоних, малинових кунтушах, шитих шовками, сріблом і золотом, посідали круг столу на дубових вирізуваних стільцях з високими списками.

Обід почався, Ярема їв і пив дуже мало. Зате Тишкевич не минав ні ведмежатини, ні поросятини, ні буженини. Він брав своїми пухлими, товстими руками найсмачніші шматки, клав їх собі на тарілку, спритно розрізував довгим ножем і, безперестані набиваючи рота, задоволено чмякав. Не забував і про наливки, так що слуга, який стояв у нього за кріслом, ледве встигав наливати.