Олександр Соколовський - Богун

Знайомі слова молитви його заспокоїли.

Кладовище залишилося позаду. Максим хотів був уже прискорити крок, аж раптом виразно почув, що ззаду його хтось наздоганяє.

«Тікати! — майнуло в свідомості. — Наздожене!» — тьохнуло серце.

І в ту ж мить щось страшне, кудлате й вогке кинулося на хлопця, штовхнуло в груди й одскочило.

— Гав, гав, гав! — радісно гавкав і верещав кудлатий Вовк, підплигував, бруднив своїми шорсткими, волохатими лапами груди й плечі Максимові й усе намагався лизнути йому обличчя.

— Та відчепися ти, щоб ти стерявся! — штовхнув його ногою Максим.

Але Вовк ще довго не міг заспокоїтись і гасав наче скажений.

З Вовком біглося куди веселіше.

Темний, широкий, грязький шлях уже не здавався таким таємничим і страшним. Тільки до придорожніх верб

Максим ніяк не міг звикнути…

«Треба бігти чимдуж на захід», — докладнішого плану в Максима не було.

Він не уявляв, чи багато вже пройшло ночі, — почував тільки, що дуже боліли ноги й плечі, що серце немов хотіло вирватися з грудей, що дихати було важко.

Але він усе біг, намагаючись не зменшувати швидкості.

Кілька разів падав, відчув, що дуже роздряпав об щось руку, але зараз же про це забув і думав тільки, що за ніч треба відбігти якомога далі.

Ліс зустрів Максима глухим шелестом верховіть, духом гнилого осіннього листя, холодом вогких туманів, таємничими голосами нічних птахів.

Але чулися не тільки ці голоси: почувалося, що все в лісі не спить, а живе якимсь таємничим життям… І кремезні дуби, й широковіті липи, й темні переплутані кущі — здавалися живими.

І не встигав Максим пересвідчитися, що то не руки таємничих істот, а віти звичайного дерева, як знову здавалося йому, що з-за стовбура виглядає страшний лісовик, що ген за кущами біліють одіння лісових русалок…

— То ж берези, звичайні берези! — заспокоював себе

Максим, але все ж таки волосся ворушилося йому на голові, а на тілі виступав холодний циганський піт.

«Якби не Вовк — пропадати б», — чомусь спало на думку, й Максим ухопив собаку за довгу вовну на шиї й ніжно погладив: — Не одбігай так далеко, Вовчику!. Ходім, лишень, ближче до середини шляху…

Але Вовк чомусь не хотів і поривався вперед.

Раптом він зразу наїжився й загарчав.

— Апчхи! — вдарило мов з гармати над головою.

І через мить Максим уже летів наосліп крізь нетрі й кущі.

Ніколи не знаний ще страшний жах до болю стискав йому серце, затримував віддих, убезвладнював рухи…

Але Максим не піддавався йому, не падав і біг як навіжений, натикаючись на дерева й дряпаючи лице об віти.

Раптом земля наче вирвалася йому з-під ніг, він полетів у якусь прірву, боляче вдарився об щось і знепритомнів.

Максим став приходити до пам’яті від гострого духу горілки.

Не розплющуючи очей, він ворухнув спраглими губами, почув у роті горілку, проковтнув і, одкрив очі.

Над ним схилилося старе, подзьобане віспою обличчя з довгими сивими вусами.

— Що? Смачна? Пий, братику, пий… Ну, чого ти?.. Роззявляй ширше… Ну, тепер смокчи… Та не так же!..і

— Ех, ти!.. І козак мов козак, а пити не вмієш… Та ти сядь краще!..

Максим сів.

Вовк радісно завищав і став лащитись.

Довговусе обличчя одсунулось.

— Пити, — прошепотів Максим, і дід знову притулив йому до рота невеличке барильце.

— Чого ти тікав?..

— Злякався, думав…

— Думав, що лісовик?.. А бо ще якась гемонська сила?.. Апчхи!.. Від лісовика, братику, не втечеш… Ні… Він тебе так закрутить, так заплутає, що й незчуєшся, як пропадеш ні за нюх табаки!.. Апчхи!.. Ану, дай, лишень, мені барильце — треба трохи в горлі промочити — може і в носі не так крутитиме. Ну, й горілка ж!.. Певно й у Яреми твого такої нема.

— А звідки ви, діду, знаєте, що я з Яреминих?..

— Звідки?.. Ач, який швидкий: «Звідки»?.. Ну, а що ж ти, з того світу з ’явився, чи що?.. Хто тут під Лубнами не Яремин?.. Все Яремине, матері його ковінька, — й ліс, і земля, і бджоли, й млини, й худоба, й люди!..

— А ви, діду?

— Ого-го! Та ти, я бачу, бистрий на розум! Не діжде він, бісової душі, щоб ще й дід Панас був його… Ні, матері його ковінька, дід Панас не бидло якесь!.. Хоч і ти не бидло… Дід Панас не з таких… Було колись… Спробували колись запрягти й діда Панаса. Е, та що там казати!.. Ти он краще посунь до мене барильце. Що? не можеш? Рука болить?..

Максим справді не міг ворухнути лівою рукою, а пальці на ній мов задубіли.

— Ану, покажи… Еге-ге! Диви, вже й напухла… Болять?.. А так?.. Теж болить?.. Ану, давай ще тут давону трохи.