Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Високий? – зненацька почувся насмішкуватий голос. – Не перестрибнеш? Чого це тобі, дівко, мову відібрало, як уздріла наш пліт? – вигукнула пані хорунжова, узявшись руками в боки. – Чи, мо, нову пісню про наш пліт складаєш? На всю Полтаву його знеславиш, га?

– Хоч і стіною мурованою відгородіться, – відповіла над силу, а сама думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо…

– Треба буде – й мурованою відгородимось! – крикнула пані хорунжова. – Ми все можемо, не бідні, як деякі.

Маруся нічого не відповіла, тільки думала: для чого жити? Для чого… для чого, для чо…

– Чи бач, як загордилася! А ще сусідка Гриця. Зростали разом. Хоч би привітала його з одруженням, щастя та багатства йому побажала.

І раптом у дворі майнули русі кучері.

– Марусю!..

Маруся здригнулась і за пліт обома руками вхопилась. По той бік стояв Гриць – трохи блідий, трохи схудлий, але ті ж кучерики, ті ж карі очі… Він хотів щось сказати, певно, виправдатись, бо вигляд мав винуватий, але пані хорунжова, зробивши крок, загородила сина від сусідки.

– Не встиг заручитися з однією, як уже до другої? – наступала на сина. – Пісень її забагло послухати?

– Та я тільки хотів… – знічено пробурмотів Гриць і вмовк.

– Марш до хати! – Гриця як вітром здуло.

Маруся, затуляючи долонями лице, побігла у свою хату, впала на постіль, затряслася від плачу.

– Та годі, годі… – губилась Горпина, не знаючи, як утішити дочку. – Та хіба ж світ клином на ньому зійшовся?

– Ідіть, мамо, спати, я теж засну… Міцно-міцно…

Припала холодними губами до материної руки. Горішні стало моторошно, бо мала таке відчуття – з нею прощається…

– Доню…

Для чого жити? Для чого?… Для чого… для чо…

– Доню!! – зойкнула мати.

– Ідіть, ідіть, мамо, спати…

Горпина перехрестила дочку, поцілувала її в лоб і почовгала до себе в хижку. До півночі не могла заснути, ледве очі стулить – дочка перед нею… Раз по раз уставала, не дихаючи, у світлицю заходила, прислухалася. Маруся лежала на ліжку і рівно дихала. Горпина поверталася до себе в хижку, опускалася на коліна перед Миколою Угодником, прохала заступитися за дочку, порятувати її, сердешну… Лише перед ранком заснула. Чи задрімала… Зненацька хтось наче прошепотів їй у лице: «Для чого жити?.. Для чого жити… для чого жити, для чого, для чо…»

Учувши це, Горпина схопилася, серце калатало, як несамовите. Притримала його рукою, прислухалась. Учулося, що сінешні двері тихо скрипнули.

– Ой Божечку ж мій…

Кинулась у світлицю, впала на доччину постіль – порожньо.

– Марусю!.. Дочко!.. Де ти?..

Як була в самій сорочці, метнулася в сіни. Вдарилася грудьми в двері, вилетіла в двір. На мить її засліпило місячне світло. Місяць саме був уповні і заливав Полтаву білим полум'ям…

– Марусю! – Горпина завертілась посеред двору, не знаючи, в який край бігти. – Ой Божечку ж… Люди, поможіть…

І тут у двір зайшов хтось високий і чорний. Він ніс щось біле на руках. Горпина злякано позадкувала, той чорний, з білим на руках повільно на неї насувався. Він мовчав, і Горпина заніміла з жаху. Бачила босі ноги, чорну довгу косу, що тяглася по землі… З білої сорочки стікала вода…

– Хто це? Хто це?

– Марусю вам несу, – по голосу впізнала Івана Іскру.

– Жива?

– Жива… Я на греблі сидів, біля Ворскли. Коли щось у білому – шубовсть у воду. Отуди, де вирва. Ледве встиг витягти…

Усю ніч, до білого ранку ходив Іскра біля Ворскли, палив люльку, думав. Уранці зайшов до Чураїв і мовчки глянув на Горпину.

– Ще й досі не отямилась, – витирала Горпина сльози. – Жар у неї великий, горить… Та щось кричить, кудись поривається… Я вже й знахурку кликала, подивилась вона і каже: хвороба у неї з серця почалася, ні зіллям тут, ні словом не зарадиш… Спасибі тобі, Йване, що порятував, сердешну. Сам Бог тебе послав на греблю в ту ніч…

Іскра насунув шапку на лоба і мовчки подався з двору. Зайшов додому, сунув пістоль за пояс і попростував через майдан до Бобренків. Гриць якраз був у дворі – воза лагодив.

– А ходи-но сюди, – погукав його Іскра, спершись на тин.

– Що таке? – Бобренко неохоче підійшов.

– Маю дещо сказати, – Іскра взяв Бобренка за плечі. – Ану ходімо, лишень, побесідуємо, як козак з козаком. – Витяг Гриця за ворота і підштовхнув його в спину. – Трюхикай до Ворскли, на греблю.

– Чого я там не бачив? – упирався Бобренко.

– Іди, бо силоміць пожену!

На греблі вони зупинилися.

– Ти пригадуєш, як я тебе від смерті наглої врятував? У бою біля річки Пилявки? – почав Іван. – Коли б забарився на мить, драгун розсік би тобі голову. Так ось, Грицю, я дуже шкодую, що поспішив тоді тебе рятувати. Мені треба було затриматись. На одну лише мить.