Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Схопив Бобренка за барки, притягнув до себе.

– Скажи, тільки чесно скажи. Ти кохав Марусю?

– Ну… кохав…

– А зараз?

– І зараз кохаю, – пробурмотів Гриць, опускаючи голову. – Несила її забути. Хоч убий мене тут.

Іскра відпустив його.

– Я тебе й справді збирався отут убити, – глухо мовив. – Але Бог з тобою, коли ти такий шмаркач. Живи!

– За віщо ж ти хотів мене убити?

– Ти чуже щастя викрав. Ти злодій! – кидав йому в лице Іскра. – Марусю кажеш, кохаєш? А з Ганною заручився? Як же це?

Бобренко переступав з ноги на ногу.

– Та хіба ж я… Коли б не мати… Переп'ят стала. Тільки Ганну і Ганну! А хіба їй що доведеш, як вона на своєму стане? Он батько і той перед нею пасує…

– Обоє ви рябоє з батьком, – зітхнув Іскра. – Ти ж не якесь там хлоп'я-пахоля. Козак! Літо з ляхами бився, невже у тебе власної волі немає? То позич духу чи на базарі купи. З-за тебе Маруся хотіла життя своє урвати.

– Вона ще жива? – хитнувся Гриць.

– Ще жива. Але ти їй життя занапастив.

– Ходімо до неї, – раптом вигукнув Бобренко. – Я впаду перед нею на коліна, вимолю прощення. Чуєш, Іване, вона добра, вона пробачить.

– А Ганна Вишняк?

– Що Ганна… Я Ганни й бачити не хочу, – торохтів Гриць збуджено і сам собі в ту мить вірив. – Боже, Боже, як мене Маруся кохає. Та я її ні на кого не проміняю. Та хай мати хоч і гопки скаче, а не відцураюся від коханої!

Іскра рвучко обняв Бобренка.

– Ходімо, Грицю, ходімо. Ми ще порятуємо Марусю, а ти хлопець, я бачу, непоганий. Пробач, що погарячкував. Ходімо.

– Гри-ицьку-у! – залунало зненацька. – А де ти в дідька забіг?

У Гриця й руки опустилися.

– Мати кличе… – голос зів'яв у невиразному бурмотінні. – Треба йти додому…

– А до Марусі? – вражено прошепотів Іскра.

– Хай уже іншим разом, – Гриць вбрав голову в плечі. – Хіба не чуєш… мати репетує…

– Вінча-ається раб Бо-ожий Григо-орій і раба Бо-ожа Га-анна-а…

… раба Божа Га-анна-а, – гулко відлунує під склепінням церкви і, довго не вмовкаючи, бринить: – Га-анна-а… Га-анна-а, Га-анна-а.

Грицеві здається, що бас отця Матвія лине над усією Полтавою, вбирає голову в плечі, а на язиці так і вертиться на адресу отця Матвія: «І чого б я ото горлопанив на всю Полтаву, хто з ким вінчається… Радий, що голос як труба…» А потім нараз смішно стає: так ніби Маруся не дізнається, з ким він вінчається, хоча б про те отець Матвій і пошепки сказав…

У церкві повнеча люду, жарко горять свічки, від запаху ладану нічим дихати. Грицеві тяжко, на серце давить гніт. Ганна, ніби відчувши душевний стан нареченого, міцніше стискує його руку. Вона набагато нижча, заледве сягає нареченому до плеча, але від повноти щастя видається ще повнішою, ще пишнішою. Запах ладану приємно лоскоче їй горло. Кругле, повне її лице випромінює щастя, і вигляд в молодої схвильований, набожно-врочистий.

Позаду молодих гордовито стоять їхні батьки і теж випромінюють щастя. Пані осавулова пишається дочкою, а пані хорунжова сином. Пан хорунжий та пан осавул нетерпляче перезиркуються: швидше б уже за стіл…

«Хоч би швидше, – думає і молодий. – Чого отець Матвій тягне, ніби корову на базарі вибирає…»

Коли хто новий заходить у церкву, Гриць мимовільно вбирає голову в плечі і все йому здається, що то Маруся зайшла… Намагається не думати про неї, та вона осудливо дивиться на нього з усіх кутків, і навіть з ікон. Чорні очі її повні вогню й докору, розпачу й кохання… Аби відігнати від себе те видиво, Гриць трясе головою.

Отець Матвій на якусь мить застигає – чому це молодий трясе головою? Потім бере молодих за руки й обводить їх навколо амвону. Ганна йде легко, радісно, наче пливе, – схвильована, розпашіла. А молодий ледве ноги тягне… І тільки згадав Марусю, так і спіткнувся.

– О-о-о… – пронісся у церкві тихий шепіт, як шелест. – Молодий спіткнувся…

Гриць таки спіткнувся. І якраз на тому місці, де невдовзі лежатиме в домовиш… Пані хорунжова зблідла, і пані осавулова зблідла: коли молодий у церкві спотикається – бути лихові!

Тільки пан хорунжий панові осавулу весело шепнув:

– Дурниці! Коли мене з моєю тягли до вінця, то я не те що спотикався – землю ногами орав!

Дружки здіймають над головами молодих срібні вінці. Отець Матвій бере з теки золоті обручки, що спалахують огнем. Гриць як заворожений дивиться на ті спалахи… Узявши першу обручку, отець Матвій гуде басом:

– Раб Божий Григорій, чи по добрій волі й любові береш собі в жони рабу Божу Га-анну-у?

– Га-нну-у… – лунає під склепінням, і з усіх кутків на Гриця дивиться німо й печально Маруся.