Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Гриць сапнув побільше задушливого повітря в легені й поспішно, як і веліла йому ще раніше мати, випалює:

– По своїй згоді, панотче, по любові…

Перше оціпеніння поволі минало. Маруся над силу відігнала від себе чорну прірву, що всю ніч зяяла перед нею. Розум прояснився. Стояла біля заґратованого віконця і тихо співала:

Двері заскрипіли, і в льох спустився старшина.

– Ходімо, – велів старшина. – Будуть тебе, дівчино, допитувати, як це ти християнську душу згубила.

Коли її вели в полкову канцелярію, Маруся побачила на майдані згорблену жінку.

– Мамо!

Мати стояла самотиною посеред великого майдану, як поцілене під корінь дерево. Колись чорне її волосся було геть білим.

– Мамо, вас снігом обсипало.

– Снігом, дочко, снігом.

– І холодно вам?

– Холодно, дочко, холодно.

Підбіг вартовий, схопив за руку.

– Пішли, пан суддя тебе чекає.

– А Гриця вже поховали?

– Вчора й поховали його, сердешного, – тихо одказує мати. – Тепер ось за тебе візьмуться.

– Швидше б уже…

Вартівник смикнув її за рукав сорочки.

– Ходімо, пан суддя тебе чекає.

– Прощайте, мамо.

– Прощай, дочко.

Маруся пішла. Оглянулась. Материна голова снігом біліла.

– Іди, доню, іди, тебе пан суддя чекає.

– І кат…

Маруся зайшла в канцелярію. Полковий суддя сидів за столом, на якому лежали булава і печатка. Ліворуч на ослоні сидів осавул, праворуч – війт.

– Як тебе звати, небого? – запитав суддя.

– Гордія Чурая.

– Дочка покійного Гордія Чурая? – уточнив суддя.

– Гордія Чурая.

Осавул засовався на ослоні.

– Ти, дівко, хоч би честь свого славного батька не ганьбила! Твій батько ворогам голови стинав, а ти свого козака…

– Гордій і за дочку відстраждав у Варшаві, – тихо мовив війт. – За всіх нас голову зложив.

– А його дочка стала убивцею! – знову крикнув осавул. – Та що тут довго балакати, скарати – і все!

– Скарати не важко, – зітхнув війт. – Важче розібратися.

Суддя гостро глянув на підсудну.

– Обіцяєш говорити полковому суду тільки правду?

– Обіцяю.

– Поклянись іменем Бога.

– Клянусь.

– Віримо, – сказав суддя. – Ти знаєш, за що ми тебе заперли у льох і в кайдани забили?

– Знаю.

– Чи по правді ми чинимо, що судимо тебе?

– По правді.

Суддя перехрестився.

– Слава Богу. Отож з Божою поміччю й почнемо. – Якусь мить пильно дивиться на ув'язнену. – Маруся Чурай, чи визнаєш себе винною в тому, що отруїла козака Полтавського полку Григорія Бобренка?

– Визнаю.

У кутку писар, прикусивши кінчик язика й прискаливши одне око, з натугою шкріб пером папір і бурмотів:

– Ви-изнає, що отруїла ко-озака По-олтавсько-ого по-олку…

– Тихіше пиши, пане писарю, – зауважив суддя і знову до Марусі: – За віщо ти отруїла козака Григорія Бобренка?

– За зраду.

– Відколи Полтава стоїть, – обурливо сказав осавул, – такого ще не лучалося! Свят, свят! Ти забула страх Божий, Марусю!

– Скажи-но, Чураївно, хто тебе намовив до смертного гріха? – запитав суддя. – Ти це похапцем вчинила, чи гарненько обдумавши?

– Серце мене намовило, скривджене і зраджене Грицем. От і вчинила… Щоб іншим наука була. Щоб вірність у коханні зберігали.

– Так-так, – протяг суддя і до писаря повернувся. – Ану прочитай нам…

Писар узяв аркуш і заходився співати:

– Не співай, не на вулиці! – перебив його суддя.

– Пісня ж… – знизав плечима писар. – Сама проситься, щоб її…

– Читай!

Писар пісним голосом заходився читати:

– Досить, – спинив суддя, і писар умовк.

– Усе зарані, лиходійка, обдумала, – вигукнув осавул. – У неділю, бачите, копала, а в середу козака Полтавського полку і немає. За Магдебурзьким правом за такі речі смерть світить!