Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– А може, це й не Марусина пісня? – висловив припущення війт.

– Моя, – твердо мовила Маруся. – У мене чужих пісень немає, тільки свої.

Суддя головою похитав.

– Коли ж ти її зложила: чи як замислила отруїти, чи коли вже отруїла?

– Коли зілля збирала, пісня сама й заспівалась. Ось тоді я й забагла Грицеві будь-що відомстити.

– Коли він уже побрався з Ганною Вишняк?

– Хай Гриць двох не кохає!

– Так-так… – суддя сам до себе. – Скажи нам, небого, що то за вечорниці були, про які ти в пісні згадуєш?

– Розкажу, пане суддя, розкажу…

Маруся вертілася перед люстерком, вмазаним у стіну, і весело наспівувала: «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці, бо на вечорницях – дівки-чарівниці…»

– Не співай більше про Гриця, – попрохала мати. – Не муч себе. Гриць уже як відрізаний палець.

– Уже відспівала, мамо.

Маруся уважно подивилася на себе в люстерко.

– Ой, мамо, а я ще й нічого. Ще хтось і закохається в мене.

– Бо не тільки світу, що Гриць…

Горпина потай перехрестилась. Слава Богу, ожила дочка. Минулося лихо. Хоч і веселість у неї підозріла, надто збуджена й метушлива, та все ж це краще. Дасть Бог, минеться все, забудеться. Маруся як і перше співатиме. А там з Іскрою побереться. А кращого парубка за Іскру годі й шукати.

Тим часом Маруся наділа чисту сорочку з мережкою на рукавах, обгорнула стрункий стан голубою плахтою, спереду запаску прив'язала і завертілася перед люстерком, разки намиста приміряючи.

Мелася – дочка полтавського старшини Барабаша, давня подруга Марусі (щоправда, останнім часом вони майже не бачились) – несподівано запросила Чураївну на вечорниці. Маруся погодилась було заради ввічливості, бо не хотілося нікуди йди і тим більше з кимось бачитись, та Мелася, озирнувшись, шепнула:

– Гриць має бути. З молодою дружинонькою…

Марусю наче хто тіпнув. При згадці про зрадливого коханого нараз забракло повітря, у серці з'явився біль. Але він так же хутко й зник. Відплакала Маруся своє, відболіла, відтужила. Натомість з'явилася злість. Що вона, зраджена й покинута, з хати не може вийти? Ні, хай краще Гриць опускає очі. Вона прийде, прийде хоча б для того, щоб подивитися на зрадливого коханого та його дружину. У неї, Марусі, не тільки сльози та відчай. У неї ще гнів є. І сила. А сльозами горю не зарадиш… І злість сколихнула її душу. О, вона не тільки вміє сильно кохати, вона вміє і ненавидіти. Недарма ж колись застерігали Гриця, що золотої середини не знає. Що ж, вона прийде, хай начувається зрадливий коханий. Дадуться тобі вечорниці. Бо на вечорницях дівки-чарівниці…

Так думала Маруся, йдучи до Барабашів на вечорниці. Гнів ятрив серце. Одна лише згадка, що зрадливець утішається з її суперницею, а вона, обдурена, знеславлена (вся ж бо Полтава знала, що вона мала побратися з Грицем), мусить і далі тамувати в собі горе, кидала її в лють. Кохати так кохати, ненавидіти так ненавидіти!

І вигулькнуло коротке й страшне слово: «помста». Спершу його жахалась, відганяла від себе, та слово надокучливо вертілося біля неї, і вона зрозуміла, що мусить відомстити Грицеві за все разом: за солодкі обіцянки, за підступні клятви у вірності, за чорну зраду. Клявся ж ти, Грицю, що світу білого не побачиш, як зрадиш свою Марусеньку, так ти його і не побачиш!

Так думаючи, вона йшла легко, невимушено, навіть грайливо, не йшла, а пливла, поблискуючи червоними чобітками, гордо несучи чорняву голову з довгою косою. І ніхто не міг здогадатися, які в дівчини помисли і яка ненависть клекоче в її серці. Йшла і чула, як тріщали перелази, як парубки аж на тини вилазили, щоб провести її захопленими очима, чула і пливла собі далі. І хоч думки її були люті і страшні, та лице мала спокійне, миле, усміхнено-безтурботне.

Ось і Барабашів двір.

Маруся влетіла в хату весела, розпашіла, з рум'янцем на щоках, з грайливо-безтурботним блиском в очах.

– Добривечір, дівчаточка й парубочки! – заторохтіла з порога. – Чи раді ви нам?

– Раді, Марусенько, раді, – защебетали дівчата.

– Так рідко бачимось, що й закохатися в тебе бракує часу, – загуділи парубки. – Забула вечорниці чи полтавські парубки негожі?

– Та гожі, гожі, – сміялась Маруся. – Удатніших парубків за полтавських світ обійдеш, а не знайдеш.

Загальне пожвавлення сколихнуло вечорниці. Парубки тягли Марусю до себе, дівчата – на свій бік. Маруся дзвінко сміялась, блискаючи зубами й очима, пританцьовувала, вдавала, що поривається до хлопців, чим викликала ще більші веселощі, і взагалі усім своїм виглядом показувала, що ось-ось вона захлинеться від безтурботних смішків… А сама краєм ока спостерігала за Грицем. Він сидів у кутку для одружених. Загледівши Марусю, неспокійно засовався на лаві. Ганна непомітно взяла його за руку, осмикнула і щось йому сказала, бо губи її невдоволено заворушилися. Гриць покірно застиг на лаві – якось неприродно рівно. І почав посилено вдавати, що буцімто Марусі тут взагалі немає, що вона йому байдужа-байдужісінька. Та чим більше він це вдавав, тим певніше переконувалась Маруся, що йому страшенно кортить хоч краєм ока на неї поглянути…