Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– Його мати присилувала. За посагом Вишнячки погналася.

– І Гриць скорився?

– Ага, бо мати карка вломила. У нього своєї волі з гороб'ячий скік. От з Ганною і заручився.

– Неправда! – зойкнула Маруся. – Ти навмисне обмовляєш Гриця. Щоб мене відвернути від нього. Не вірю! Це злий поговір! Гриць же мені заприсягався…

Плачучи побігла, покинувши відра, в яких кривавіло мідно-червоне листя…

Не повірила тоді Іскрі. Серце не хотіло вірити. Тож на Іскру гнів поклала. Гриця виглядала, тільки не могла збагнути, чому він не приходить, чому уникає своєї Марусеньки? У серці то надія, то відчай, то знову надія…

У ті дні Маруся складала пісню за піснею. То був її порятунок, єдина надія. Наче на одному подиху склалася пісня про те, що «котилися вози з гори, та в долині стали, любилися, кохалися, та вже перестали».

Ще через день з'явилася «Чого ж вода каламутна», котра закінчувалася пристрасно-благальними рядками:

Ще через кілька тяжких днів:

Згадувала, як колись вмовляла Гриця всупереч волі матері таємно обвінчатися в церкві. Гриць тоді відраяв, запевнивши: усе й так буде гаразд, по закону й святій правді. Тепер про те в пісні дорікала Грицеві:

Але камінь ліг на душу їй самій. Ще кілька днів її рятували пісні, ще кілька днів гомоніла вона з Грицем у своїх піснях, ще трохи вірила, що Іскра з ревнощів і заздрощів – брала й такий гріх на душу – обмову наслав на Гриця, як однієї днини завітала до Чураїв баба Ягаїха… Здалеку почала, спершу й не второпаєш, до чого річ розпочала й куди її виведе… Маруся не дуже й прислухалась, своїх думок мала доволі. Та ось стара завела річ про те, що «не всі тії сади цвітуть, що весною розвиваються, не всі тії вінчаються, що люблять та кохаються…»

Маруся зблідла, відіклала шитво, запитливо глянула на Ягаїху.

А стара тихим, журним голосом виводила:

– Ой, бабусенько, на що натякаєте?

– Не відаю, як і почати, – журилася стара. – У світі таке чиниться, що правда кривду побиває, а зрада – вірність…

Маруся похолола.

– Таки послухав свою матір, – бідкалася стара. – На тім тижні й вінчається з Ганною. Сама чула, в церкві оглашения було. Пішло твоє щастя обертнем…

– І задоволений Гриць? – помертвілими губами поспитала Маруся.

– Якийсь він блідий був і все неспокійно озирався. Відчувала душа, що гріхом обважилась. А пані хорунжова стояла як камінь. І брови сердито супила. Ще й кулаком сина під бік штурхала, щоб не вертівся перед попом. Тільки Ганна квітла, як маківка…

Нічого не сказала Маруся, потемніла на виду, та в чорних очах вогонь спалахнув. Вийшла в сад, невидимий звір терзав серце. Бачила того звіра – огидного, підступного, бридкого. Ім'я його – зрада. Як таке могло статися? її найпалкіше, найщиріше і найвірніше кохання оганьблено, її щастя викрадено. То для чого тоді жити, кому вірити? Тепер усе. Без любові жити – усе одно що з каменем замість серця.

Єдиний рятунок – пісня. У люту годину розлуки Маруся створила трагічну пісню, що стала найболючішим зойком її скривдженої душі:

Ось тоді в її піснях вперше забриніла згадка про смерть-рятівницю, про смерть як єдиний вихід із тяжкої скрути.

Смерть і справді здавалась рятівницею. У дні відчаю Маруся зважилась на самогубство. Того вечора Горпина не відходила від дочки: то вмовляла її, то сама плакала. Маруся мовчала і дивилась кудись мимо матері. Очі її були аж чорно-сині, в них стільки туги, печалі та відчаю і ще чогось страшного, невловимого, що мати сама не своя робилася. У надвечір'я Маруся вийшла в садок, ходила між вишнями, то заплітаючи косу, то розплітаючи її. Для чого жити? Усе зруйновано, усе спаплюжено. Немає віри, а без віри яке життя? За що вхопитись, хто порятує?.. Незчулась, як і до межі дійшла. На межі стояв новий верболозовий пліт. Відгородилися… Учора чи позавчора, бо ще й верболіз не встиг пожовтіти.