Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

– З Полтави, пани-брати, з нашої славної Полтави, – чоломкався Махиня з козаками. – Гнівався було на вас, що лишили мене з дідом війтом полкову канцелярію пантрувати, та, слава Богу, пощастило й мені вихопитись до війська.

– Як там наша Полтава?

– Як виїздив – вишні квітли.

Іскра й Бобренко майже одночасно вигукнули:

– А Маруся як?

– Чекає славних полтавців з перемогою… – Оглянув поле бою. – Але ж і нарубали ви дров! Уявляю, що тут клекотіло… – Спохопився. – А ви знаєте, чого мене війт до вас прислав? Маруся пісню про вас, полтавців, склала. І про вас, і про всіх українських козаків, котрі в похід ідуть. А пан війт і каже: кульбач, Махине, коника свого і мчи до війська гетьмана. Та подаруй полтавцям пісню нашої Марусі.

Полки проходили мимо гетьмана Богдана Хмельницького.

Зненацька полтавський полк гримнув:

– Чия пісня, полтавці? – швидко запитав гетьман.

– Наша, вкраїнська, пане гетьмане, – вигукнув Іскра, притримуючи коня, – Маруся Чурай склала.

– Славна пісня! – крутячи вус, задумливо мовив гетьман. – То кажеш, Маруся Чурай склала? Знав я одного козака з Полтави, Гордія Чурая. Вдатний був лицар. Ляхи його разом з гетьманом Павлюком у Варшаві стратили…

– Та це ж його рідна дочка, пане гетьмане! – вигукнув Іскра.

– І дочка славна в Гордія, – промовив гетьман. – За таку пісню шана їй і слава наша козацька. Передай, козаче, від мене велику подяку Марусі Чураївні. Скажи: Україна її не забуде.

– Марусю! Гетьман так і сказав: Україна тебе не забуде. Доки не проспівали четверті півні і не почало розвиднятися, ходімо. Кінь понесе нас у Київ. Тебе врятує гетьман.

– Для чого?

– Щоб жити.

– Мого життя вже немає. Ні, Іване, ні. Мені вже зайве життя. Воно тільки пектиме й мучитиме щодень і щомиті мене. Я не хочу жити. – Підійшла до нього, поклала йому руки на плече. – Зрозумій мене, Іване. Від суду ще можна втекти, але не від самої себе. Від самої себе і на краю світу не сховаєшся. Та й куди я подамся, як Гриць у церкві лежить. Ліпше смерть. Тож іди, Іване, не муч себе і мене. Від самої себе я втікати не буду.

– Прощай! – вигукнув Іскра і зачинив за собою двері.

Маруся чула, як він крикнув вартівнику:

– Ключ візьми!

– Що?.. Га?.. – схопився вартівник. – Стій! Стріляти буду!

Майданом лунко погупотів кінь.

Як вона Гриця з походу чекала, як виглядала! Дня не минало, щоб не думала про нього, не побивалася за ним. Непомітно народжувалися й співалися рядки:

Вечорами ходила до Ворскли, до перших зірок стояла на греблі. Зір блукав за Ворсклою, в степу. Десь далеко-далеко, за лісами, за степами б'ється з лютим ворогом її коханий. Чи скоро він повернеться, у який день його виглядати, з якої дороги? У дні туги й смутку за коханим народжувалися пісні. Та все про нещасливе почуття, про біль розлуки… Слухала, як шумлять верби на греблі, думала про Гриця і сама незчулася, як народилися рядки про те, що «в кінці греблі шумлять верби…»

Так мелодійно й гармонійно складалася пісня, складалася наче на одному подиху, на одному ударі серця. І не так про Гриця, як про вірне кохання, про дівчину, котра трепетно і свято чекає-виглядає милого з далекого походу. Марусі було легко складати пісню, бо все сама переболіла, пережила.

Народившись, пісня вже більше не належала Марусі, її підхоплювали дівчата з вулиці, потім вся Полтава співала нову пісню, а далі вона летіла від міста до села – ставала крилатою і назавжди відлітала від Чураївни. Лише іноді хтось згадає: «А знаєте, що пісню склала одна дівчина, котра свого милого з походу виглядала… Як же її пак звали, дай Бог пам'яті?.. З Полтави вона… Ну, ота, що свого коханого отруїла… Згадав… Маруся Чураївна. Бідна дівчина».