Валентин Чемерис - Ордер на любов (збірник)

Хто тепер скаже, чи й живий він, славний наш кошовий Війська Запорозького низового…

Петро Іванович Калнишевський ще був живим…

Тюрма, у яку відвезли останнього кошового отамана Війська Запорозького низового Петра Івановича Калнишевського знаходилася «на студеных, крайсветных, темных и нелюдимых островах, где только здоровье человеческое, но и железо ржавеет».

Це про них, про Соловки, групу островів Білого моря, зокрема про один з них, що дав назву й решті, на якому ще в році 1439 спорудили монастир-цитадель, монастир-тюрму, що знаходилася у віданні Святішого Синоду Руської православної церкви. (Обитель Божа для гнаних і переслідуваних і – тюрма! Рідкісне поєднання непоєднуваного!)

Холодні Соловки – це фортеця з високими кам'яними стінами, з вісьмома баштами з дикого каменю, у похмурих казематах якої – «кельи молчательные» (кам'яні мішки) – живцем зотліли сотні в'язнів.

Петра Івановича Калнишевського по Височайшому повелінню привезли туди, як найбільшого державного злочинця в 1776 році – «на смирение». (Мабуть, за те, що вмовив козаків не чинити збройний опір руським військам, які захоплювали Січ!)

Року 1898-го у щойно виданій книзі «По следам запорожцев» Дмитро Іванович Яворницький писатиме про свої відвідини Соловків:

«Так ось де знайшов собі останнє місце для заспокоєння славний отаман славних козаків! Важко придумати що-небудь найгірше і найобразливіше тієї іронії долі, яка спіткала „славного і вольного“ отамана „славного, вольного“ низового товариства! І справді, народитись і вирости на лоні м'якої, ніжної і чарівної природи України, провести молодість і зрілі роки на вільній запорозькій вольниці, бачити й полюбити всією силою богатирської душі вільні й безмежні степи, владарювати й тримати в своїй руці тисячі вільного і волелюбного народу, зноситися з державними і вінценосними особами, великими багатствами розпоряджатися і потім, під кінець, усе це проміняти на темну, сиру в'язницю, на далекий-предале-кий, на край світу, серед холодного моря, глухий монастир; мучитися цілих 25 років в темному ув'язненні, не бачити в очі правдивого світу Божого і рідко чути голос людський! Важко придумати більш гірку і більш жорстоку іронію долі над людиною».

У ті часи в'язні Соловецького монастиря поділялися на три розряди. Перший – ті, які перебували на покаянні; вони жили в тюрмі і повинні були щодня відвідувати церкву.

В'язні другого розряду сиділи у в'язниці в окремих камерах і під замком.

З дозволу архімандрита їм інколи можна було виходити: взимку – на прогулянку, влітку – на роботу. А ось в'язні третього розряду могли виходити тільки тричі на рік, їх у монастирі називали великими грішниками. Дехто з них сидів у рогатці – так звався металевий обруч, що його надівали в'язневі на голову, від лоба до потилиці він замикався на замок за допомогою двох ланцюгів, які у свою чергу спускалися вниз од скронь до підборіддя.

Обруч мав кілька залізних шипів (колючок), а тому не дозволяв людині лягти на бік, горілиць або на живіт, і вона змушена була спати тільки сидячи. Такі в'язні або вмирали, або божеволіли (ставали блаженними на мові катів) і, вже збожеволівши, жили довго.

Але й це ще була не найгірша тюрма монастиря, хоч в'язні в них мусили сидіти роками лише скорчившись; були ще жахливіші підземні тюрми під баштами. Стояли вони в низинних місцях, тому в ями просочувалися підземні води, у яких і коцюбли приречені…

Але й це ще не най-найгірше, чим славились Соловки. Най-найгіршою тюрмою з нелюдськими умовами була вежа Корожней, у яку ніколи не проникало світло, зате була нестерпна холоднеча.

Дмитро Яворницький. «По следам запорожцев»:

«В'язням, приреченим сидіти в таких ямах, спершу заковували залізом обидві ноги з лівою рукою, вільною залишали тільки праву руку, а потім по драбині спускали людину в яму.

Після цього з ями витягували драбину, пристукували залізною лядою або кришкою, через яку потім подавали злочинцеві хліб і воду. В ямі в'язень дерев'янів од холоду, він не знав ні тепла, ні світла, тіло його, особливо закуті ноги, вкривалися страшними болячками, а в суглоби ніг і рук проникав нестерпний ревматизм; одяг в'язня перетворювався на лахміття, нігті виростали і ставали схожими на пазурі, власні випорожнення отруювали міазмами всю яму, і, на додаток до всього цього, на нещасного в'язня нападали цілими зграями голодні пацюки.